В одному дрімучому, але дуже доброму лісі жив маленький сич на ім'я Совик. Усі сичі в лісі вміли світитися вночі – їхні великі очі випромінювали м’яке золотаве світло, яке допомагало їм бачити в темряві. Але Совик світитися не вмів. Скільки він не намагався, скільки не жмурився – очі залишалися звичайними, темними, як дві горошини. — Не засмучуйся, — втішала його мама Сова. — У кожного свій час. — Але мені вже півроку! — хнюпився Совик. — Усі мої друзі світяться, а я ні. Одного разу Совик вирішив: "Піду шукати своє сяйво!" Він узяв маленький рюкзачок, поклав туди жолудя на перекус і рушив у лісову гущавину. Ішов він, ішов і зустрів Зайчика, який сидів на пеньку і плакав. — Чому ти плачеш? — спитав Совик. — Я загубив свою морквинку! — схлипнув Зайчик. — Вона була така велика й солодка, а я задивився на метелика й випустив її з лап. Совик пожалів Зайчика. Він дістав свій жолудь і сказав: — Ось, візьми. Він не такий великий, як морквинка, але теж смачний. Зайчик зрадів, обійняв Совика й побіг далі. А Совик пішов собі. Раптом він почув тоненьке пищання. То було маленьке Мишеня, яке застрягло лапкою між корінням старого дуба. — Допоможи! — пищало Мишеня. — Я ніяк не вилізу! Совик підлетів, обережно дзьобом розсунув коріння, і Мишеня вискочило на волю. — Дякую, Совику! Ти такий сильний! — Та я звичайний, — знітився Совик. Він рушив далі, аж ось побачив Білочку, яка щось шукала під кущем. — Що сталося? — спитав Совик. — Я розсипала всі горішки! — закричала Білочка. — А скоро зима, мені треба запасатися! Совик допоміг Білочці зібрати всі горішки до одного. Білочка так радісно цокала зубами, що навіть затанцювала. Уже вечоріло. Совик зрозумів, що йому час додому, але він так і не знайшов свого сяйва. Він сів на гілку і сумно опустив крильця. Раптом він почув голоси: — Совику! Совику! До нього летіли Зайчик, Мишеня і Білочка. Зайчик тримав у лапках ліхтарик зі світлячком, Мишеня несло маленьку зірочку з паперу, а Білочка – гірлянду з сушених ягід. — Це тобі! — закричали вони хором. — Ти такий добрий, що ми хочемо, щоб ти теж світився! І тут сталося диво. Совик відчув, як у грудях щось затеплилося, залоскотало, і його великі очі раптом засяяли – спочатку тьмяно, потім яскравіше, а потім таким м’яким золотавим світлом, що всі друзі аж заплескали в долоні. — Ура! Ти світишся! — закричали вони. Совик щасливо засміявся. Він нарешті зрозумів: його сяйво не треба було шукати в лісі. Воно завжди було всередині нього – у його доброму серці.
Справжнє світло не в очах, а в добрих вчинках. Коли допомагаєш іншим, твоє серце сяє найяскравіше.