У маленькому лісочку, що ховався між двома пагорбами, жив собі Їжачок на ім’я Колючка. Він був сірий, кругленький і мав такі гострі колючки, що навіть вітер обережно облітав його. Але найбільшою бідою Колючки було те, що він дуже боявся темряви. Щовечора, коли сонечко ховалося за обрій, Колючка залазив під великий дубовий листок і тремтів. Йому здавалося, що в темряві хтось шепоче, хтось ходить, і неодмінно хоче вколоти його голки. — Ой-ой-ой! — сопів він. — Чому ніч така страшна? Одного разу, коли він сидів під листком і трохи визирав, раптом щось сріблясте впало на його носик. Колючка підскочив і пирхнув. — Не лякайся, — почув він тихий, як дзвіночок, голос. — Це я, Місяць. Їжачок підвів голову. На небі висів великий, круглий, жовтий Місяць, і він усміхався. — Ти світиш? — здивовано запитав Колючка. — Свічу, — відповів Місяць. — А чого ти ховаєшся? — Бо темно! — вигукнув їжачок. — А в темряві водяться… ну… всякі страхи! Місяць засміявся, але так лагідно, що аж листочки затанцювали. — А ти знаєш, що я можу стати твоїм ліхтариком? — запропонував він. — Якщо ти не будеш боятися, я покажу тобі, яка гарна буває ніч. Колючка обережно виліз з-під листка. Місяць освітив стежку, і вона стала схожою на срібну стрічку. — Ходімо, — сказав Місяць. І вони вирушили. Спочатку Колючка ступав несміливо, але потім помітив, що в місячному світлі все виглядає зовсім інакше: грибочки на галявині сяяли, наче перлинки, а росинки на травичці переливались діамантами. Раптом з-за куща вискочив Заєць-Стрибун. — О! Їжачок гуляє вночі! — здивувався він. — А я думав, ти спиш. — Я з Місяцем! — гордо відповів Колючка. — А можна з вами? — попросився Заєць. — Звісно! — сказав Місяць. Так до них приєдналася Білочка-Горішниця, яка забула, куди сховала горіхи, і тепер шукала їх при місячному світлі. А потім прийшов старий Борсук Сонько, який не міг заснути і вирішив полічити зірки. Вони весело йшли лісом, сміялися, розповідали історії. А Колючка раптом зрозумів: темрява — це не страшно! Це просто час, коли Місяць вмикає свій срібний ліхтарик, а зірки розсипають по небу золоті цятки. На світанку Місяць почав бліднути. — Мені час відпочивати, — сказав він. — Але я повернуся ввечері. Пам’ятай, Колючко: ти сильніший, ніж твої страхи. Треба лише зробити перший крок. Їжачок помахав Місяцю колючою лапкою і побіг додому. Відтоді він більше ніколи не ховався під листком. Він знав, що в темряві можна знайти друзів, а Місяць завжди поруч — навіть коли його не видно.
Справжня сміливість — не в тому, щоб не боятися, а в тому, щоб подолати свій страх і побачити, скільки прекрасного ховається за ним.