Як Лисенятко Сонце впіймало

Жило собі в лісі маленьке Лисенятко на ім’я Рудик. Рудик був дуже допитливий і все хотів знати: чому трава зелена, чому хмаринки білі, і чому Сонце щоранку прокидається, а ввечері ховається за обрій. Одного дня Рудик підійшов до мудрого Старого Дуба і запитав: — Дідусю Дубе, а можна Сонце впіймати? Старий Дуб засміявся своїм листям: — Ой, Лисенятко, Сонце не впіймаєш — воно ж високо! Але якщо дуже захочеш, можеш спробувати. І Рудик вирішив спробувати. Він узяв найбільший сачок, який тільки знайшов у коморі в Борсука, і вирушив на полювання за Сонцем. Спочатку він побіг на високу гору. Сонце світило просто над головою, але щоразу, коли Рудик піднімав сачок, Сонце підстрибувало вище. Рудик стрибав-стрибав, але так нічого й не впіймав. Тоді він побіг до річки. Сонце відбивалося у воді, і Рудик подумав: «Ось воно! Я впіймаю його відображення!» Він занурив сачок у воду, але витяг лише мокре листя і маленьку жабку, яка голосно заквакала: — Ква-ква! Ти що, Сонце ловиш? Воно ж не в річці, а на небі! Краще давай я тобі покажу, де справжнє диво. Жабка повіла Рудика на лісову галявину, де росла найгарніша квітка в лісі — Соняшник. Його велика жовта голова завжди поверталася за Сонцем. — Дивись, — сказала Жабка. — Сонце не можна впіймати сачком, але воно саме приходить до тих, хто вміє радіти. Рудик присів біля Соняшника і раптом помітив: коли він посміхався до Сонця, йому ставало так тепло й затишно, ніби Сонце обіймало його своїми промінчиками. — Агов, Лисенятко! — почув він голос згори. То була Білочка, яка сиділа на гілці і тримала в лапках маленький сонячний зайчик. — Хочеш, поділюся? Сонця вистачає на всіх! Рудик засміявся. Він зрозумів, що Сонце — це не те, що треба ловити. Сонце — це те, чим треба ділитися. Він побіг додому, набрав повні кишені сонячних промінчиків (які, звісно, були просто теплом у його серці) і роздав їх усім лісовим звірятам. І з того дня в лісі стало ще світліше, бо кожен, хто зустрічав Рудика, посміхався і казав: «Дякую за сонечко!»