У маленькому містечку, де дахи були різнобарвними, як веселка, жив Сонячний Зайчик. Він не був звичайним зайчиком — він жив на сонячному промінчику і кожного ранку спускався вниз, щоб усміхатися до дітей. Його усмішка була такою яскравою, що коли він усміхався, навіть хмари розходилися. Але одного ранку сталося нещастя. Зайчик прокинувся, потягнувся — і зрозумів, що його усмішка зникла! Він заглянув під ліжечко з пелюсток, обшукав усі кишені свого жовтого светрика — ніде нема. — Ой лишенько! — зітхнув Зайчик. — Як же я тепер буду дітей радувати? Він вирішив піти на пошуки. Спочатку зустрів Кота Мурчика, який сидів на паркані й лічив ворон. — Мурчику, ти не бачив мою усмішку? — запитав Зайчик. — Бачив, — відповів кіт, не перестаючи лічити. — Вона вчора впала в калюжу, коли ти стрибав через неї. А потім її підхопив вітер і поніс у бік лісу. Зайчик подякував і побіг до лісу. Там він побачив Білочку, яка гризла горішок і сміялася. — Білочко, чого ти смієшся? — запитав Зайчик. — Бо смішно! — відповіла Білочка. — Я знайшла дивну жовту річ, вона схожа на півмісяця. Я повісила її на гілочку, і тепер усі звірі, хто проходить повз, починають усміхатися! Зайчик зрадів і побіг туди, куди показала Білочка. І справді: на гілці старої липи висіла його усмішка! Вона гойдалася на вітрі й світилася, мов маленьке сонечко. Але коли Зайчик спробував її зняти, вона раптом сказала: — Не чіпай мене! Мені тут добре! — Як це? — здивувався Зайчик. — Ти ж моя усмішка! — Була твоя, — відповіла усмішка. — Але тепер я усмішка всього лісу! Бачиш, он Зайченя без мами — я його підбадьорила. Он Ведмедик загубив медовий горщик — я його розвеселила. Я потрібна тут! Зайчик замислився. А потім усміхнувся — так, як умів тільки він. — Знаєш що? — сказав він. — Залишайся. Я зрозумів, що справжня усмішка не та, що в кишені лежить, а та, що інших зігріває. І в цю мить сталося диво: на небі засяяло два сонечка. Одне велике — справжнє, а друге маленьке — то був сам Зайчик, який світився від щастя. Він повернувся в містечко й сказав дітям: — Я загубив усмішку, але знайшов дещо важливіше: коли даруєш радість іншим, вона повертається до тебе сторицею. І з того дня Сонячний Зайчик більше ніколи не боявся загубити усмішку. Бо знав: вона живе скрізь, де є добро.
Не бійся ділитися радістю — вона, мов сонце, ніколи не закінчується, а лише стає більшою.