Жив собі на хмарці маленький Сонячний Зайчик на ім’я Стриб. Він був зовсім не схожий на інших зайчиків — у нього були довгі, м’які вушка з золотавим пушком, а на лобі сяяла маленька зірочка. Але найголовніше — Стриб умів стрибати! Та не просто стрибати, а стрибати по сонячних промінцях, мов по драбинці. Одного ранку Стриб прокинувся і побачив, що його улюблений сонячний промінець, яким він щодня спускався до лісу, кудись зник. Зайчик засмутився: «Як же я тепер потраплю до друзів? Без промінця я — ніби пташка без крилець!» Він вирішив вирушити на пошуки. Стриб спустився з хмарки на старий дуб, де жив мудрий Філін Федько. Федько сидів на гілці й читав книжку про гриби. — Федю, — запитав Зайчик, — ти не бачив мій промінець? — Бачив, бачив, — прошарудів Філін. — Він упав у річку, коли ти спав. А річка понесла його до лісового озера. Стриб подякував і побіг до озера. Біля води сиділа Бобриха Броня, яка плела вінок із латаття. — Бронько, — звернувся Зайчик, — чи не бачила ти мій промінець? — Ой, бачила! — засміялася Бобриха. — Він заплутався в моїй греблі, але я його витягла й повісила сушитися на кущ калини. Тільки потім налетів вітер і поніс його в поле. Стриб подякував і помчав у поле. Там він побачив маленьку Мишку-Шустрика, яка збирала колоски. — Мишко, — задихано спитав Зайчик, — де мій промінець? — А він у моїй нірці! — зраділа Мишка. — Я думала, це такий золотий колосок, і сховала його на зиму. Ось, бери! І Мишка витягла з нірки мокрий, трохи пожмаканий промінець. Стриб зрадів, але коли спробував ним скористатися, промінець не світився. — Ой лишенько! — зітхнув Зайчик. — Він зовсім зів’яв. — Не журіться, — почувся тихий голос. То була старенька Журавка, яка стояла поруч. — Щоб промінець знову засяяв, йому потрібно додати краплю сонячної роси, трішки щирого сміху та одну добру справу. Стриб замислився. Він згадав, що сонячна роса є на пелюстках соняшника, який ріс біля хати дідуся Панаса. Він побіг туди, набрав роси в долоньку. Потім знайшов свого друга Їжачка Крутька, який смішно чхав від пилку, і вони разом посміялися від душі. А доброю справою стало те, що Стриб допоміг Бобрисі полагодити греблю — приніс кілька гілочок. Щойно він зробив це, промінець засяяв яскравіше, ніж раніше! Він застрибав по землі, розсипаючи золоті іскри. — Ура! — закричали всі звірі. — Наш Стриб знову з промінцем! І Сонячний Зайчик зрозумів найголовніше: справжнє світло народжується не на небі, а в серці, коли ти робиш добро й ділишся радістю.
Найдорожчий скарб — це не те, що світить ззовні, а те світло, яке ми запалюємо в інших своєю добротою.