Жив собі в лісі на узліссі маленький сірий зайчик на ім’я Стрибунчик. Він був такий непосидючий, що навіть сонечко втомлювалося за ним бігати. Стрибунчик стрибав через калюжі, перекидав горішки зі столу в білочки, а одного разу заліз на дах будиночка до їжачка й почав там танцювати чечітку. — Стрибунчику, — зітхала мама-зайчиха, — ну коли ти навчишся бути обережним? Ти ж не бачиш, що робиш! Але зайчик тільки весело махав вухами й кричав: — А я все бачу! Я найкращий у світі! Якось у лісі мав відбутися Великий Осінній Бал. Усі звірі готувалися: білочки збирали золоте листя, ведмедик ліпив вареники з малиною, а Мудрий Філін приніс чарівну гірлянду, яка світилася різними кольорами та виконувала одне бажання, коли на неї дуже довго дивитися. — Обережно, — сказав Філін, — гірлянда тендітна. Її не можна смикати чи кидати. Звісно, Стрибунчик почув це й вирішив, що саме він має першим побачити, як вона працює. Він підскочив, вхопив гірлянду й почав стрибати по галявині, крутити нею над головою. — Дивіться, я — феєрверк! — кричав він. Аж раптом — дзень! — одне з намистин впало й покотилося в нору крота. Стрибунчик спіткнувся, гірлянда випала з лап і розсипалася на різнобарвні блискітки. Усі завмерли. Білочки заплакали, ведмедик зітхнув, а Філін сумно насупив очі. — Тепер свята не буде, — прошепотів їжачок. Стрибунчику стало дуже соромно. Він опустив вуха й сів на пеньок. Йому хотілося провалитися крізь землю, але він згадав, що кріт уже зайняв нору. — Пробачте мене, — сказав він тихо. — Я не хотів. Я просто дуже хотів побачити диво. Мудрий Філін підлетів до нього й поклав крило на заяче плече: — Диво, Стрибунчику, не в тому, щоб усе хапати. Диво — це коли ти зупиняєшся й помічаєш, що навколо тебе друзі. Зайчик підхопився, витер сльози й побіг збирати намистини. Він знайшов їх під листям, у кротовій норі (кротиха навіть допомогла), і навіть одну — у себе у вусі! Усі звірі разом склали гірлянду. І коли вони закінчили, вона засяяла ще яскравіше, ніж раніше, бо тепер у ній була часточка любові кожного звіра. На балу Стрибунчик не стрибав. Він сидів біля мами, тримав її за лапу й дивився, як танцюють інші. А коли настала мить загадувати бажання, він заплющив очі й подумав: "Хай у мене завжди будуть такі друзі". І гірлянда засяяла золотим світлом, бо це бажання було найщирішим.
Справжнє диво трапляється не тоді, коли ти хапаєш усе підряд, а коли зупиняєшся, просиш пробачення й разом із друзями виправляєш помилки.