У густому-прегустому лісі, де сосни сягали неба, а мох був м'якший за подушку, жив собі маленький їжачок на ім'я Колючка. Він був сірий, кругленький, і голочки в нього стирчали в усі боки, наче він щойно побачив щось дуже дивне. Колючка мав одну велику мрію: він хотів побачити, який на смак Місяць. Бо вночі, коли срібний кружальце випливало на небо, їжачок сидів на пеньку, дивився вгору і думав: "Цікаво, він солодкий, як малина, чи хрумкий, як сухий листочок?" — Колючко, не мрій дурниць, — фиркала сусідка білочка Ліска, гризучи горішок. — Місяць — це не сир і не пиріжок. Це просто велика ліхтарик. — А от і ні! — ображався їжачок. — Він світиться, значить, має бути смачним. Може, з медом! І от одного разу, коли ліс заснув, а сови почали свою нічну варту, Колючка вирішив: "Час!" Він узяв маленьке відерце, щоб скласти туди шматочок Місяця, і рушив у путь. Спочатку він пішов до високого дуба. Дуб був такий старий, що його коріння пам'ятало, як динозаври пили воду зі струмка. — Пане Дубе, — ввічливо запитав їжачок, — чи не могли б ви позичити мені гілочку, щоб дістати до Місяця? Дуб заскрипів, закашлявся і сказав: — Ой, малечо, я старий, гілки в мене ламкі. Але є в мене знайомий вітер. Він іноді свистить мені пісні. Спитай у нього! Колючка подякував і побіг далі. Він біг через галявину, перестрибнув через струмок і раптом побачив, що на небі з'явилася хмаринка. Вона була пухнаста, біла і, здавалося, дрімала. — Пробачте, пані Хмаринко! — гукнув їжачок. — Ви не могли б підкинути мене трошки вище? Я хочу спробувати Місяць! Хмаринка ліниво повернулася: — Ой, любчику, я сьогодні втомилася. Носила дощик на інший ліс. Але я знаю, хто тобі допоможе. Он бачиш ту Зіроньку, яка блимає найяскравіше? Вона дуже допитлива. Попроси її. Колючка підняв голову і побачив Зіроньку. Вона справді блимала, наче підморгувала. Їжачок склав лапки рупором і закричав: — Зіронько! Зіронько! Чи не могла б ти спуститися трішечки нижче? Зіронька засміялася срібним дзвіночком, відірвалася від неба і, описавши дугу, приземлилася просто перед Колючкою. Вона була маленька, тепла і пахла ваніллю. — Ой, який чудовий їжачок! — сказала Зіронька. — Навіщо тобі Місяць? — Я хочу знати, який він на смак! — зізнався Колючка. Зіронька хитро примружилася: — Сідай мені на спинку, я піднесу тебе до нього. Тільки тримайся міцніше за мої промінчики! І вони злетіли. Вітер свистів у вухах Колючки, ліс унизу став схожим на зелений килимок, а річка — на блискучу стрічку. Нарешті вони добралися до Місяця. Він був величезний, круглий і сяяв так, що довелося заплющити очі. Колючка обережно простягнув лапку і доторкнувся до Місяця. І раптом... нічого не сталося. Він був зовсім не їстівний! Він був... м'який, як пух, теплий, як мамина хустинка, і від нього пахло спокоєм. — Ну що? — запитала Зіронька. — Який він? — Він... він ніжний, — прошепотів їжачок. — І зовсім не схожий на малину. Він схожий на обійми. І саме в цю мить Місяць заговорив. Так-так, справжнісіньким голосом, низьким і м'яким, як старий грамофон: — Маленький їжачку, я не для того, щоб їсти. Я для того, щоб на мене дивитися, коли тобі сумно, і знати, що ти не самотній. Моє світло — це подарунок усім, хто вірить у дива. Колючці стало трохи соромно, але водночас дуже радісно. Він обійняв Місяць за краєчок, подякував Зіроньці і попросив відвезти його додому. Коли він повернувся на свій улюблений пеньок, на небі вже займався світанок. Білочка Ліска прокинулася і побачила, що Колючка сидить і посміхається. — Ну що, наївся Місяця? — підколола вона. — Ні, — засміявся їжачок. — Але я зрозумів одну дуже важливу річ. І він подивився на зорі, які повільно гасли в рожевому небі.
Найкращі речі у світі не можна скуштувати язиком — їх можна відчути лише серцем. Дружба і тепло не продаються в крамниці, а світяться вночі, як Місяць.