У казковому лісі, де росли цукеркові дерева, а струмочки дзвеніли, наче скляні бубонці, жив собі зайчик на ім’я Стрибунчик. Він був сірий, пухнастий і мав такі довгі вуха, що міг чути, як мурашка перевертається на інший бік. Але Стрибунчик часто сумував. У нього не було друзів. Білочка Вертушка сказала, що він надто голосно стрибає. Лисичка Хитрунка образилась, бо Стрибунчик випадково оббризкав її з калюжі. А ведмедик Буркотун заявив, що зайці надто метушливі. — Ех, — зітхав Стрибунчик, сидячи під грибом-парасолькою. — Мабуть, я зовсім не вмію дружити. І тут він почув дивний звук: «Хлюп-хлюп!» Це хтось плакав. Стрибунчик підійшов до куща ожини й побачив маленьку сріблясту хмаринку, яка тремтіла й пускала дощові сльозинки. — Ти хто? — здивувався зайчик. — Я Хмаринка-Невидимка, — схлипнула хмаринка. — Ніхто мене не бачить, бо я прозора! Тільки коли я плачу, стаю видимою. Але всі тікають від дощу. Стрибунчик примружив око: — А чому ти плачеш? — Бо мені самотньо! Я хочу з кимось гратися, але мене ніхто не помічає. Зайчик замислився. А потім усміхнувся: — Знаєш що? Давай я буду твоїм другом! Я тебе бачу, коли ти плачеш. Але якщо ти не плакатимеш, я все одно знатиму, що ти поруч. Бо я чую, як ти хлюпаєш! Хмаринка перестала плакати й одразу зникла. Стрибунчик закрутив головою: — Агов! Ти де? — Я тут! — почувся веселий голосок просто над вухом. — Я стрибаю на твоїй спині! — Ха-ха-ха! — засміявся Стрибунчик. — Лоскотно! А давай я буду тебе шукати! І вони почали гратися в хованки. Хмаринка-Невидимка ховалася за квітами, під листочками, навіть у зайчиковій кишені. А Стрибунчик знаходив її за сміхом і за тим, як ворушилися травинки там, де вона пролітала. Наступного дня до Стрибунчика прийшли білочка, лисичка й ведмедик. — Ти чого сам із собою розмовляєш? — запитала Вертушка. — Я не сам! — гордо відповів зайчик. — Я граюся з Хмаринкою-Невидимкою! — Та нема ніякої хмаринки! — фиркнув Буркотун. — Є! Вона зараз сидить у тебе на носі! — засміявся Стрибунчик. І раптом ведмедик чхнув: «Апчхі!» Бо хмаринка залоскотала йому носик. Усі здивувалися. А потім Стрибунчик навчив лісових звірят, як бачити невидиме: треба заплющити очі й слухати серцем. — Треба просто вірити, що друг поруч, — сказав він. — І тоді навіть невидимка стане справжнім! Відтоді в лісі ніхто не сумував. Бо навіть якщо друга не видно очима, його завжди видно серцем. А Хмаринка-Невидимка більше ніколи не плакала — вона сміялася, і від цього на всіх падала дрібна, тепла, щаслива роса.
Справжня дружба не залежить від того, чи бачиш ти друга очима. Головне — чути його серцем.