У глибокому-преглибокому лісі, де навіть стежки іноді губляться, жило собів Совенятко на ім’я Совик. Він був геть не такий, як інші сови. По-перше, він боявся темряви. По-друге, він думав, що його пір'ячко занадто сіре, а очі — надто круглі. І по-третє, він жодного разу в житті не впіймав жодної мишки, бо постійно дивився на небо. — Ото дурне совеня, — сміялися з нього старі сови. — Сидить собі на гілці й рахує зірки. А миші он бігають під носом! Але Совик не зважав. Йому здавалося, що кожна зірка — це чиясь мрія, що загубилася в небі. І найбільше йому хотілося знайти свою власну зірку. Одного дня він набрався сміливості й полетів до старого Вітра, який жив на найвищій горі. Вітер був сивий, кудлатий і завжди кудись поспішав. — Пане Вітре, — запитав Совик тремтячим голосом. — Як мені знайти свою зірку? Вітер закрутився навколо Совеняти, здибив йому пір'ячко й засміявся: — Ха-ха! Зірки не шукають очима, Совеня! Їх шукають серцем. Лети до Місячної Галявини й запитай у Світлячка-Мудрагелика. Совик подякував і полетів. Ліс унизу темнів, і Совеня трохи лякалося, але згадало, що Вітер сказав про серце, і стало сміливіше. На Місячній Галявині сидів Світлячок-Мудрагелик. Він світився жовто-зеленим сяйвом і читав книжку, перегортаючи сторінки лапками. — Совику, — сказав Світлячок, не відриваючись від читання. — Ти шукаєш свою зірку, але дивишся надто високо. А вона — ось тут, поряд. І Світлячок показав крильцем на... самісінького Совика! Совик здивувався: — Як це? Я ж сірий, круглоокий і боюся темряви! — А от і ні! — засміявся Світлячок. — Ти не сірий — ти місячно-сріблястий! Ти не боїшся темряви — ти просто її не знаєш. А очі в тебе круглі, щоб бачити те, чого інші не помічають. Наприклад, красу. І тут Совик подивився в калюжку під лапами. Він побачив своє відображення, а в ньому — маленьку яскраву цяточку. То світилося його власне серце, яке вміло мріяти. — То моя зірка — це я сам? — запитав Совик. — А ти думав, зірки живуть тільки на небі? — підморгнув Світлячок. — Кожен, хто має добре серце, носить свою зірку всередині. Совик аж підстрибнув від радості. Він розправив крила й голосно заухав: — Ух-ух! Я — зірка! І з того часу він більше не боявся темряви. Він літав над лісом і світився зсередини так яскраво, що навіть старі сови перестали сміятися. А одного разу він навіть спіймав мишку — просто тому, що вона сама прибігла подивитися на дивовижне сяюче совеня. І Совик зрозумів: щоб знайти свою зірку, не треба летіти до неба. Треба просто зазирнути в себе.
Кожен із нас має свою унікальну зірку — вона живе в нашому серці. Не бійся бути собою, і тоді ти засяєш найяскравіше.