Жив собі в лісі на узліссі їжачок на ім’я Колючка. Був він сірий, колючий, але дуже добрий. Найбільше на світі Колючка любив дивитися на нічне небо. Щовечора він вилазив на старий пеньок і рахував зірочки. — Ой, яка краса! — зітхав він. — Скільки їх, і всі сяють! Але однієї ночі сталося щось дивне. Одна маленька зірочка, найяскравіша, раптом почала хитатися, покотилася вниз по небу — і бух! — упала просто в лісове озеро. — Ой-ой-ой! — почулося тоненьке схлипування. Колючка прибіг до озера й побачив: зірочка лежить на воді, тремтить, ледь-ледь мерехтить. — Ти хто? — здивувався їжачок. — Я Зіронька-Світляночка, — сумно відповіла вона. — Упала, бо вітер дмухнув. А тепер не можу злетіти. Крильця намокли. Колючка почухав колючку за вухом. Він не вмів літати, але дуже хотів допомогти. — Не журись! — сказав він. — Я покличу друзів! Спочатку прибіг заєць Стрибун. Він стрибав високо, але зірочка була слизька й вислизала. — Треба, щоб хтось сухий і теплий! — гукнула білочка Руда, яка сиділа на сосні. Тоді прилетів горобчик Чирк. Він спробував підхопити зірочку дзьобиком, але вона була холодна, мов крижинка. — Я знаю! — вигукнув Колючка. — Треба зігріти Зіроньку! Він зняв свій маленький шалик, який йому зв’язала бабуся, і накрив зірочку. Потім усі звірята стали дути на неї теплим подихом. Білочка принесла сухе листя, заєць — пухнастий мох. Аж раптом зірочка засяяла яскравіше! Вона обсмикнула свої промінчики, розправила мокрі крильця — і вони висохли. — Дякую, друзі! — усміхнулася Зіронька. — Ви найкращі! Вона злетіла вгору, закружляла над лісом і засяяла ще яскравіше, ніж раніше. А на прощання кинула їжачку маленьку іскорку — і відтоді колючки Колючки вночі трохи світилися. З того часу, коли в лісі темно, звірята знають: якщо побачиш маленьке сяйво під кущем — це їжачок Колючка йде додому з Зіроньчиним подарунком у колючках.
Дружба і турбота здатні зігріти навіть небесну зірку. Допомагай тим, хто потрапив у біду, і добро обов’язково повернеться до тебе світлом у темряві.