У глибокому-глибокому лісі, де сосни сягають неба, а стежки в’ються між кущами ожини, жив собі їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже добрий, але мав одну прикру звичку: коли хвилювався, його голки ставали сторчма і кололи всіх, хто був поруч. Одного разу, коли сонечко вже лягало спати, а на небі з’явився тоненький серпик місяця, Колючка вирішив піти по суниці на галявину. Він так захопився, що не помітив, як стемніло. Довкола стало темно-темно, аж страшно! Тільки десь у траві цвіркуни грали на скрипочках. — Ой-ой-ой! — зітхнув Колючка. — Як же я знайду дорогу додому? Він настовбурчив голки від страху, і вони засяяли в темряві, бо на них впала крапелька роси. Раптом хтось тихо засміявся зверху. — Хто тут? — злякано пискнув їжачок. — Це я, Місяць, — почувся м’який голос. — Чому ти такий колючий і сердитий? — Я не сердитий, я просто боюся, — зізнався Колючка. — І коли я боюся, мої голки стирчать у всі боки. Вони навіть друзів колють, тому ніхто не хоче зі мною гратися. Місяць задумався і сказав: — А давай я позичу тобі трохи свого м’якого світла! Тільки ти повинен обіцяти, що будеш використовувати його, щоб допомагати іншим. Колючка зрадів. Він підставив голки, і Місяць обережно поклав на кожну голку по промінчику. Тепер їжачок світився, немов маленький ліхтарик! — Ура! — закричав він і побіг лісовою стежкою. Аж раптом почув, що хтось плаче. То було зайченя Пушок, яке загубило свою морквину. — Не плач, — сказав Колючка і освітив стежку. Вони разом знайшли морквину під кущем. — Дякую, ти такий добрий! — зраділо зайченя. Далі Колючка зустрів білочку Рудкохвістку, яка не могла знайти свій горішок, бо було дуже темно. Їжачок освітив їй дупло, і горішок знайшовся. — Ти справжній герой! — зацвірінькала білочка. Колючка почувався щасливим. Його голки більше не кололи — вони тепер світили і гріли. Він навіть не помітив, як опинився біля своєї нірки. — Дякую, Місяцю! — крикнув він у небо. — Завжди будь ласка! — відповів Місяць, хитро підморгнувши зорею. З того часу їжачок Колючка зрозумів: якщо ти світиш добром, то ніхто не помічає твоїх колючок. А його голки стали м’якими-м’якими, бо він більше не боявся темряви. Адже справжній друг — це той, хто навіть у найтемнішу ніч поруч.
Навіть найгостріші колючки можна перетворити на світло, якщо допомагати іншим і не боятися просити про допомогу.