У маленькому лісочку, де дерева шепотілися з вітром, а струмок виспівував веселі пісеньки, жив собі Їжачок Колючка. Він був дуже допитливий і завжди хотів знати, чому все навкруги таке гарне. Особливо він любив дивитися, як вранці сонечко піднімається над лісом. Одного разу прокинувся Їжачок, а сонця немає. Тільки сірі хмари насупилися, і дрібний дощик закапав. — Ой лишенько! — зітхнув Їжачок. — Мабуть, сонечко захворіло. Чи, може, воно забуло вмитися і тепер соромиться виходити? І вирішив Колючка: "Треба допомогти сонечку! Я візьму відерце, зійду на найвищу гору і вмию його!" Взяв він маленьке відерце з березової кори, набрав у струмку найчистішої води і вирушив у путь. Дорогою зустрів Зайчика Стрибайка, який ховався під лопухом від дощу. — Куди це ти, Колючко, з відерцем? — здивувався Зайчик. — Сонце вмивати! — гордо відповів їжачок. — Бо воно, мабуть, запорошилося і не може світити. — Ого! — засміявся Зайчик. — Ну й вигадник ти! Але я з тобою! Разом веселіше! І вони пішли далі. На галявині побачили Лисичку Хитрунку, яка сиділа на пеньку і сумно дивилася на мокрі квіти. — Агов, Лисонько! — гукнув Їжачок. — Ходімо з нами сонце вмивати! — Сонце? — здивувалася Лисичка. — А хіба воно вмивається? — Мабуть, ні, — серйозно сказав Їжачок. — Тому й не світить. Треба йому допомогти! Лисичка зраділа, що хоч якась справа знайшлася, і приєдналася. Дійшли вони до гори Високої. А гора та така крута, що аж дух перехоплює. Почали вони дертися вгору. Їжачок пихкає, Зайчик стрибає, Лисичка хвостом підмітає. А дощик усе капає та капає. Раптом бачать — на середині гори сидить Ведмідь Клишоногий і жує малину. Він побачив таку дивну процесію і аж поперхнувся. — Куди це ви, малеча, в таку негоду? — заревів він. — Сонце вмивати! — хором відповіли звірята. Ведмідь спочатку хотів посміятися, але потім чухнув потилицю і сказав: — А й справді, чому б і ні? Я теж з вами! Ану, сідайте на мою спину, я вас швидше донесу! Звірята зраділи, вмостилися на ведмежій спині, і за хвилину вони вже були на вершині. І от — вершина! А там — пусто. Тільки небо сіре та хмари кудлаті. — Де ж сонце? — зажурився Їжачок. — А ось воно! — крикнула Лисичка і показала лапкою вгору. Вони підняли голови і побачили, що з-за великої хмари виглядає краєчок сонця. Воно було тьмяне, ніби припорошене пилюкою. — Ну, тримайтеся! — сказав Їжачок. Він зачерпнув із відерця води, розмахнувся і... хлюпнув прямо в небо! І тут сталося диво! Вода злетіла вгору, вдарилася об хмару, і раптом — хмара розтанула! А сонце засяяло яскраво-яскраво, ніби хтось протер його м'якою ганчіркою. — Ура! — закричали всі. — Вмилося сонечко! І одразу дощик припинився, заспівали пташки, а на мокрій траві заблищали веселі крапельки-діаманти. Сонце всміхнулося звірятам і сказало своїм теплим промінчиком: "Дякую, друзі! Ви найкращі помічники у світі!" А Їжачок Колючка зрозумів одну дуже важливу річ: іноді, щоб комусь допомогти, не треба чекати, поки тебе попросять. Треба просто взяти відерце — і йти вмивати сонце.
Якщо бачиш, що хтось сумує або "не світить", не чекай — спробуй допомогти. Навіть маленька добрa справа може зробити цілий світ яскравішим!