У лісі на узліссі, де сонце вмивалося росою, а веселі дзвіночки грали на вітрі, жило маленьке лисеня на ім’я Хвостик. Воно було руденьке, як осінній листочок, і завжди мало розкуйовджену шерстку, тому що ніколи не встигало її причесати — настільки було зайняте радістю! Але була в Хвостика одна дивина: він зовсім не вмів сумувати. Якщо інші звірята засмучувались через дощ чи втрачену шишку, Хвостик лише сміявся і казав: «Ой, та це ж пригода!» Одного разу до лісу прийшла Осінь-Чарівниця. Вона принесла з собою кошики з золотим листям, грибами та туманом. Усі звірята готували запаси на зиму. Білочка Стрибунка збирала горішки, їжачок Крутько тягнув грибочки, а ведмедик Лапко шукав солодкі ягоди. Тільки Хвостик бігав по калюжах і ловив краплі дощу своїм пухнастим хвостом. — Хвостику, чого ти не збираєш запаси? — запитала Сова Мудруня, яка сиділа на старому дубі. — А навіщо? — здивувався лисеня. — Я ж маю радість! А радість — це найкращий запас на зиму! Сова хитнула головою, але нічого не відповіла. Минув час. Настала зима. У лісі стало холодно й голодно. Усі звірята сиділи в своїх хатинках і грілись біля теплих грубок. А Хвостик залишився без запасу. Його животик почав бурчати, а хвостик опустився вниз. — Ну от, — зітхнув лисеня. — Схоже, радість сама по собі не дуже ситна. Він вийшов на вулицю й побачив, що всі віконця світяться теплим світлом. Раптом хтось постукав у шибку — це була Білочка Стрибунка. — Хвостику, ходи до нас! Мама спекла пиріжки з горіхами! Хвостик зрадів і побіг. У білоччиній хатинці було затишно й смачно. Стрибунка пригостила його пиріжком, а потім розповіла, як важко їй було збирати горішки, поки він стрибав по калюжах. — Вибач, — тихо сказав Хвостик. — Я думав, що радість — це коли весело. А тепер зрозумів, що радість — це ще й коли ти комусь потрібен. Наступного дня він пішов до їжачка Крутька й допоміг йому підмести хатинку. А потім до ведмедика Лапка — наносив дров. І щоразу, коли допомагав, у нього на душі ставало тепло й радісно. — Ось вона, справжня радість! — вигукнув Хвостик. — Коли ти робиш добро — воно повертається до тебе, наче сонячний зайчик! Так і минула зима. А коли прийшла весна, усі звірята вийшли на галявину й влаштували свято. Хвостик танцював найвеселіше, але тепер його хвіст був завжди охайним — він навчився поєднувати радість із турботою. І відтоді у лісі з’явилося нове прислів’я: «Радість смакує найкраще, коли нею ділишся з друзями».
Справжня радість — це не лише веселощі, а й турбота про інших. Коли робиш добро, воно завжди повертається до тебе навіть у найхолоднішу зиму.