У одному дрімучому, але дуже затишному лісі, на старому дубі, жило маленьке Совенятко на ім’я Совило. Совило було біле, пухнасте і страшенно допитливе. Але найбільше на світі воно любило... спати. «Сови, вони ж нічні птахи, — казала мама Сова. — А ти, Совило, як тільки сонечко сідає — вже й очі заплющуєш!» — Я не винний, — сопіло Совило, вмощуючись у м’якому дуплі. — Просто вночі таке гарне ліжко! Але одного вечора сталося диво. Совило прокинулося від дивного шереху. Це був Місячний Зайчик — маленька срібляста істота, яка стрибала по листочках і сіяла місячне проміння. — Совило, — прошепотів Зайчик. — Ти спиш, а твоя зірка падає! Он там, за Великим Бором! Совило розплющило одне око: — Яка ще зірка? Я хочу спати... — Твоя особиста! — наполягав Зайчик. — Кожне Совенятко має свою зірку, поки не виросте. А твоя — падає! Якщо не встигнеш загадати бажання, вона згасне. Совило зітхнуло, вилізло з дупла і… спіткнулося об власні лапи. — Ой! — пискнуло воно. — Тихо! — зашипів Зайчик. — Розбудиш Жука-Буркотуна! Вони побігли через ліс. Совило бігло, спотикалося об коріння, чхало на квітковий пилок і раз вкусило гриб, бо подумало, що це цукерка. — Це не цукерка! — крикнув Зайчик. — Це гриб-бовтун! Від нього язик бовтається! І справді, язик у Совила почав бовтатися, і воно заспівало: — Я Совенятко, я не сплю, я зірку в небі стережу! Бу-бу-бу! — Тихіше! — Зайчик затулив йому дзьоб лапкою. Нарешті вони вибігли на галявину. Посеред галявини стояв старий Дуб-Мудрун. А над ним, у темному небі, висіла маленька срібляста зірка. Вона тремтіла і ось-ось мала впасти. — Швидше, Совило! Загадуй бажання! — крикнув Зайчик. Совило заплющило очі. Воно хотіло загадати… великий шматок сиру! Але потім подумало: «А раптом зірка образиться?» І вирішило загадати, щоб у лісі завжди було тепло і затишно, і щоб Жук-Буркотун перестав бурчати. — Я бажаю… щоб усі були щасливі! — голосно сказало Совило. Зірка блимнула, зітхнула (ні, справді — вона зітхнула, як повітряна кулька!) і повільно, мов парашутик, опустилася просто в лапки Совилу. — Ой! — зраділо Совенятко. — Вона м’якенька і тепла! Але тут з-за кущів вийшов Жук-Буркотун. Він насупився: — Хто тут шумить? Хто мені спати заважає? Я вже дві години не можу заснути через ваш спів! Совило злякалося і сховало зірку за спину. Але зірка раптом засвітилася яскраво-жовтим світлом і заспівала тоненьким голосочком: — Не бурчи, не бурчи, Жучку-Буркотуне, краще з нами помовчи, поки сонце не заснуло! Жук розтулив рота, потім закрив, потім… посміхнувся! — Оце так зірка! — сказав він. — Вона співає краще, ніж цвіркуни! Добре, не буду бурчати. Давайте краще чай пити! І вони всі — Совило, Місячний Зайчик, Жук-Буркотун і маленька зірка — сіли під дубом, пили чай з м’ятою і дивилися, як сходить сонце. З того дня Совило більше не спало ночами. Воно сторожило свою зірку, а зірка світила всім у лісі. І навіть Жук-Буркотун перестав бурчати, бо коли поряд є справжнє диво, бурчати просто ніколи.
Іноді найкраще бажання — це те, яке робить щасливими інших. І навіть найбільший сонько може знайти свою зірку, якщо дуже захоче.