Жила собі в одному маленькому, але дуже затишному селі дівчинка на ім’я Мальва. Вона мала руде волосся, яке стирчало в усі боки, як сонячне проміння, і кишеню, вічно напхану жолудями та ґудзиками. Але найбільше Мальва любила свого дідуся Панаса. Дідусь Панас був відомим вигадником. Одного вечора він подарував Мальві дивовижний клубочок. Не простий, а вовняний, кольору стиглої ожини. — Оце, — сказав дідусь Панас, соваючи вуса, — клубочок невгамовного щастя. Якщо ти засумуєш, кинь його під ноги та йди за ним. Він сам покаже дорогу. Мальва зраділа, але вирішила перевірити клубочка в найнудніший момент — коли мама попросила чистити картоплю. Вона поклала клубочок на підлогу, а він — стриб! І покотився просто на город, до старезного гарбуза. Мальва побігла за ним. Гарбуз раптом засміявся низьким басом: «Хо-хо-хо!» — і з нього вистрибнув товстенький цвіркун із скрипкою. Цвіркун заграв веселу польку, і Мальва, забувши про картоплю, танцювала з курми. — Оце так клубочок! — вигукнула вона. Наступного дня клубочок прикотив Мальву до старого колодязя. Звідти вилізло сонне сонечко, яке загубило одну цятку. Мальва знайшла цятку в кишені (серед ґудзиків) і приліпила сонечку на спинку. Сонечко зраділо, полетіло вгору й намалювало над селом веселку такої краси, що навіть дідусь Панас вийшов надвір і сказав: «Ото диво!» Але одного дня клубочок зник. Мальва шукала його під ліжком, у діжці з борошном і навіть у шапці дідуся Панаса. Клубочка не було. Мальва сіла на ґанок і мало не заплакала. Саме тоді до неї підійшов сусідський хлопчик Остап. Він тримав у руках того самого клубочка. — Вибач, Мальво, — сказав Остап, червоніючи. — Я побачив, як він котиться, і подумав, що це просто клубок. Хотів бабусі шкарпетки залатати. А він стрибнув у калюжу, і з калюжі вилізла жаба в короні та сказала: «Ква-академік!» і навчила мене лічити до ста. А тепер він не хоче назад котитися. Мальва розсміялася. Вона взяла клубочок, погладила його і сказала: — А ти, Остапе, хіба не бачиш? Щастя не в клубочку. Щастя — це коли ти ділишся дивом. Ходімо разом шукати пригоди! Вони кинули клубочок — і він покотився просто до річки. Там на березі сидів старий рак і вчив рибок грати в шахи. Мальва й Остап так реготали, дивлячись, як рак водить пішаком-мурашкою, що впали в траву. А клубочок спокійнісінько лежав поряд і мружився на сонечко. Увечері Мальва сказала дідусеві: — Діду, я зрозуміла! Клубочок невгамовний, бо щастя не сидить на місці. Його треба шукати разом! Дідусь Панас погладив її по рудій голівці й прошепотів: — От і добре, внучко. Бо найбільше щастя — те, яким поділився з другом.
Справжнє щастя не ховається в кишені — воно народжується, коли ти ділишся радістю з іншими.