У глибокому-глибокому лісі, де навіть найсміливіші гриби ховалися під листочками, жив собі маленький Їжачок на ім’я Колючка. Він був дуже допитливий, але мав одну велику проблему: він боявся темряви. Щойно сонечко ховалося за обрій, Колючка забирався під своє ліжечко з моху і тремтів, накрившись кленовим листком. – Ой-ой-ой! – шепотів він. – А раптом у темряві хтось живе? А раптом там ведмідь, який не спить? Або Совище-Страховище? Його найкращий друг, Зайчик Стрибунчик, завжди сміявся: – Колючко, темрява – це просто відсутність світла! Але Їжачок не вірив. І ось одного разу, коли сонечко вже позіхало і збиралося спати, Колючка набрався хоробрості. Він узяв найбільшу торбинку, яку пошила йому бабуся, і вирішив... впіймати сонце! – Я покладу його в торбинку, – міркував він, – і воно світитиме мені всю ніч! Геніально! Він побіг на галявину, де останні промінчики цілували ромашки. Колючка підскочив, розкрив торбинку і гучно гупнув нею по повітрю: – Гоп! Впіймав! Він зав’язав торбинку міцним вузликом і радісно покотився до свого ліжечка. Але коли він розв’язав торбинку в своїй нірці, звідти вилетів... маленький світлячок! – Ой, – здивувався Їжачок. – Ти хто? А де сонце? Світлячок сів йому на носик і засвітився ще яскравіше: – Я – Жовтопузик. Сонце не можна впіймати, воно велике! Але я загубився. Допоможеш мені знайти моїх друзів? Колючці стало ніяково, але він погодився. Вони вийшли з нірки, і Їжачок побачив, що ліс зовсім не страшний! Світлячки танцювали в повітрі, як живі зірочки, місяць сріблив стежки, а старенький Філін сидів на дубі і в'язав шалика з туману. – Філіне, чому ти не спиш? – запитав Колючка. – А я нічний сторож, – весело відповів Філін. – Якщо не я, то хто розкаже казки совам? Раптом з-за куща вийшло Велике Страховище! Воно було величезне, волохате, з блискучими очима. Колючка хотів сховатися, але Жовтопузик засвітився на всю силу. – Ой, світло! – скрикнуло Страховище і почало зменшуватися. – Я не люблю світла, воно мене розкриває! І справді, Страховище виявилося звичайним старим пеньком, обмотаним павутинням, на якому сиділи два великі світляки. Тут до них прибіг Зайчик Стрибунчик: – Колючко! А я тебе шукаю! Чому ти не боїшся? А Колючка засміявся: – Бо я зрозумів, що у темряві є своє світло! Ось, познайомся з Жовтопузиком. Вони всі разом сіли на галявині, дивилися на зорі, їли смачне печиво з жолудів, яке спекла білочка, і слухали, як вітер грає на листі, мов на гітарі. З того часу Їжачок Колючка більше ніколи не боявся темряви. А свою торбинку він повісив біля входу, щоб класти туди знахідки – то гриб, то гарний камінець, а то й чиюсь усмішку. Бо він зрозумів, що іноді найкраще світло – це те, яке ми носимо в своєму серці, і яким ділимося з друзями.
Не бійся темряви – іноді вона приховує найчарівніші дива, які можна побачити лише з друзями та добрим серцем.