У мальовничому лісі, де сонце цілувало верхівки дубів, а струмки гралися з камінчиками, жила собі Совіта — мудра сова в круглих окулярах. Щоранку вона відчиняла двері своєї крамнички, де продавалися... ні, не цукерки й не іграшки! — Ласкаво прошу до моєї Крамнички Чарівних Слів! — гукала Совіта. — Тут кожен може придбати слово, яке змінить усе! Першим прийшов їжачок Колючка. Він був дуже колючим — і не лише голками, а й характером. — Дайте мені найгостріше слово! — фиркнув він. — Бо всі мої друзі втекли! Совіта похитала головою і простягнула йому маленьку, мов краплинка роси, перлинку. — Оце тобі слово "Вибач", — сказала вона. — Спробуй, воно м'якше за пух кульбаби. Їжачок спочатку скривився, але перлинка засяяла в його лапках. Він обережно поклав її до кишені й побіг до друзів. Наступною прийшла білочка Стрибунка. Вона була така швидка, що вічно забувала слухати інших. — Мені потрібне слово, яке зупинить мене! — прощебетала вона, стрибаючи з полиці на полицю. Совіта простягнула їй сріблясту стрічку: — Це слово "Зачекай". Воно вміє зупиняти час, коли хтось потребує твоєї уваги. Білочка обмотала стрічку навколо хвоста й пострибала далі — але вже не так квапливо. Надвечір у крамничку зайшло зайченя Пушок. Воно весь час тремтіло від страху: боялося грому, темряви і навіть власного відлуння. — Рятуйте! — пропищало зайченя. — Чи є слово, яке робить сміливим? Совіта дістала з-під крила маленький сонячний промінчик, загорнутий у листок конюшини. — Ось слово "Я зможу", — прошепотіла вона. — Носи його завжди в серці. Зайченя притисло промінчик до грудей — і відразу перестало тремтіти. Але найцікавіше сталося ввечері. До крамнички прийшло ведмежа Топчик. Воно плакало так гірко, що навіть стіни крамнички зітхали. — Я розбив мамину улюблену вазу! — схлипувало ведмежа. — І тепер слово "Пробач" уже не допоможе, бо ваза не склеїться! Совіта погладила Топчика по пухнастій голові: — Але ж ти можеш сказати: "Давай зробимо нову разом". І доки мама буде ліпити нову вазу, ти триматимеш їй борошно й казатимеш, яка вона чудова. Ведмежа перестало плакати. Воно зрозуміло: найчарівніші слова — не ті, що виправдовують, а ті, що єднають. Увечері Совіта закрила крамничку й вийшла на ґанок. Ліс був сповнений щебету, стрибків і сміху. Їжачок грав у хованки з білочкою, зайченя сміливо стрибало через струмок, а ведмежа з мамою ліпило нову вазу, співаючи пісень. — Чарівні слова — це не заклинання, — усміхнулася Совіта. — Це просто слова, які ми обираємо, щоб зробити світ теплішим.
Найсильніша магія не в заклинаннях, а в добрих словах, які ми даруємо одне одному. Кожне слово може створити диво — якщо воно йде від серця.