Жив собі в лісі на узліссі їжачок на ім’я Голкоша. Він був маленький, кругленький, а на спині носив цілу купу колючок — акуратних, наче шпильки. Голкоша дуже любив порядок: щодня він перевіряв, чи не загубилася яка колючка, чи всі грибочки в його коморці лежать рядками, і чи вчасно сонце встає. Одного вечора, коли Голкоша вже вклався спати, щось легенько цокнуло йому у віконце. Він визирнув — а на підвіконні сидить маленька Зірочка. Вона тремтіла, мов осиковий листочок, і світилася ледь-ледь, ніби лампочка, що от-от згасне. — Ой лишенько! — зітхнула Зірочка. — Я впала з неба. Заплуталася в гілках старого дуба, поки з подружками в хованки грала. А тепер не знаю, як додому вернутися! Голкоша почухав колючку за вухом. Він ніколи не рятував зірок, але дуже не любив, коли щось було не на своєму місці. — Не плач, — сказав він. — Я проведу тебе до найвищої гори. Кажуть, там небо ближче. Може, згори й дострибнеш? І вони вирушили в путь. Ніч була темна, ліс шумів, а Голкоша підбадьорював Зірочку веселими історіями про те, як він одного разу переміг страшного Павука-Базіку, який хотів украсти його шапку. (Насправді то була просто муха, але Зірочка повірила й голосно засміялася). Ідуть вони, аж раптом — стежка кінчається. Попереду — калюжа, та не проста, а каламутна, глибока, і в ній хтось хлюпається. — Ой, хто там? — злякалася Зірочка. — Це я, Жаба-Хропуня! — вигукнуло щось з води. — Не можу заснути, бо моє улюблене кув-кування кудись поділося! Голкоша зітхнув. Він уже хотів сказати, що їм ніколи, але Зірочка прошепотіла: — Давай допоможемо. Бо як же вона без пісні? І вони почали шукати кувкання. Голкоша зазирнув під кожен листочок, Зірочка світила згори. І знайшли! Кувкання заховалося в старому чоботі, який забув Лісовик. Жаба зраділа, закувкала на весь ліс — і стежка вперед одразу стала світлішою та сухішою. Пішли далі. Аж ось — сидить Зайчик-Стрибайчик, плаче, носом шморгає. — Що сталося? — запитав Голкоша. — Я забув, де моя морквина! — схлипнув Зайчик. — У мене вчора була така гарна, велика морквина, а сьогодні — пусто! Зірочка знову глянула на їжачка. Той зрозумів: без допомоги не обійтися. Вони почали нишпорити кущами. І знайшли! Морквина лежала під кущем калини, прикрита листям. Зайчик аж підстрибнув від радості. — Дякую! — крикнув він. — Я вам за це покажу коротку дорогу до Гори Світанку! І він показав стежку, якою вони дійшли вдвічі швидше. Нарешті вони були на вершині. Небо здавалося зовсім близьким, але Зірочка все ще сумувала: — Я боюся. Раптом знову впаду? Тоді Голкоша підійшов до неї, зняв зі своєї спинки одну найгарнішу, найміцнішу колючку і простягнув їй: — Тримай. Це мій талісман. Коли буде страшно — стисни його в долоньці. Він нагадає тобі, що десь унизу є друг, який завжди чекає. Зірочка взяла колючку, засяяла яскравіше, підстрибнула — і злетіла в небо! А колючка перетворилася на маленький промінчик, що залишився у неї на грудях. Відтоді щоночі, коли Голкоша дивиться на зорі, одна з них підморгує йому особливо яскраво. А в лісі всі звірі знають: якщо щось загубилося чи сталося лихо — треба кликати Їжачка Голкошу. Бо справжній друг ніколи не скаже «мені ніколи», коли комусь потрібна допомога.
Допомагаючи іншим, ти знаходиш дорогу і для себе. А щира дружба зігріває навіть у найтемнішу ніч.