У одному чарівному лісі, де дерева шепотіли казки, а струмочки грали у квача, жив собі Сонячний Зайчик. Він був найменшим серед сонячних зайчиків, і його промінці були такі ніжні, що могли лише лоскотати листочки конюшини. Та його найбільшою мрією було — світити навіть у дощ. — Та це неможливо! — сміялися старші зайчики, розсипаючись золотими плямами по траві. — Сонячний зайчик без сонця — це як вареник без сметани! Але малий Зайчик не сумував. Він щодня тренувався: стрибав по калюжах, ловив краплинки роси і вчився танцювати з вітром. Одного дня він зустрів Старого Борсука, який сидів під грибом і сердито бурчав: — От дощ, от негода! Усі мої запаси горіхів намокли! — А може, вам потрібна трошки світла? — несміливо запитав Зайчик. — Світла? Та звідки ж йому взятися в таку хмаровину! І тут Сонячний Зайчик закрив очі, уявив собі найяскравішу веселку, яку коли-небудь бачив, і... засяяв! Його промінчик пробився крізь дощові краплі, і навколо стало трошки тепліше й радісніше. Борсук здивовано кліпнув: — Оце так! Зайчик, та ти чарівник! — Ні, — засміявся Зайчик. — Просто я не чекав, поки сонце вийде. Я вирішив стати сонцем сам. Чутка про дивовижного зайчика облетіла весь ліс. До нього прийшли плаксиве Хмареня, яке не знало, як перестати плакати, і сумна Квіточка, яка боялася, що ніколи не розквітне. І кожному Сонячний Зайчик дарував шматочок свого тепла. Хмареня перетворилося на білу пухнасту хмаринку, Квіточка розквітла такою красою, що навіть метелики ахнули. Та найскладніше випробування чекало попереду. Одного вечора до лісу прийшов Великий Сірий Морок. Він насунув важкі хмари, задув холодним вітром і сказав: — Я заберу всі фарби і залишу лише сірість і нудьгу! Звірятка поховалися в нірки, квіти зів'яли, навіть струмочок замовк. Сонячний Зайчик вистрибнув на середину галявини: — Гей, Морок! А ну забирайся геть! Морок засміявся громовим голосом: — Ти такий маленький, що я тебе навіть не помічаю! Сонця немає, тож твій промінь згасне! І справді, Зайчик відчув, що його світло починає тьмяніти. Але тут згадав слова своєї бабусі: "Найяскравіше світло народжується всередині, коли ти ділишся ним з іншими". Він глибоко зітхнув, уявив усіх своїх друзів — веселого Борсука, ніжну Квіточку, пухнасте Хмареня... І раптом спалахнув так яскраво, що навіть Морок заплющив очі! Зайчик не просто світив — він танцював, стрибав, кружляв, і його промінці, мов золоті нитки, прошивали сіру пелену. І ось диво: Морок почав танути! Він ставав дедалі меншим, поки не перетворився на маленьку сіру калюжку, з якої вискочило... маленьке, зелене Жабеня. — Дякую! — заквакало Жабеня. — Ти розвіяв мою тугу! Я думав, що я сірий і нікому не потрібний, а тепер бачу, що я — частинка веселки! З того часу Сонячний Зайчик більше ніколи не чекав на сонце. Він знав: справжнє світло живе в кожному, хто вміє ділитися добром. І навіть у найпохмуріший день у лісі завжди було трошки сонячно — бо там жив найменший, але найсміливіший Сонячний Зайчик.
Справжнє світло не залежить від погоди — воно народжується в серці, коли ти ділишся теплом з іншими.