У темному-претемному лісі, де навіть місяць іноді боявся зазирати, жив собі маленький Совик на ім’я Ульот. Він був сірий, пухнастий і мав величезні жовті очі, які бачили все у пітьмі. Але була в Ульота одна біда: він зовсім не вмів ухати. Замість гучного «У-гу!» у нього виходило якесь «Пі-пі-пі!», схоже на комариний писк. — Ех, — зітхав Совик, сидячи на старому дубі. — Усі сови в лісі вміють ухати: і тато Сова, і мама Совиха, і навіть сусідка тітка Пугавка. А я… я навіть жолудя з гілки не можу налякати своїм голосом. І вирішив Ульот вирушити у мандри, аби знайти свій справжній голос. Він узяв маленький рюкзачок, поклав туди сушений грибок і три ягідки калини, і полетів. Летів він, летів і раптом побачив диво: на галявині стояла Золота Береза, а на ній гойдалася срібна павутинка, на якій висіла… справжня музична нота! Вона була прозора, як крапля роси, і тихенько дзвеніла, наче вітерець зачепив струну. — Ой! — зрадів Совик. — Це ж Чарівна Нотка! Якщо я її проковтну, то заспіваю, як соловей! Але тільки він простягнув дзьобика, як з-за куща вискочило білченя Бублик. Воно кумедно перевалювалося з боку на бік, тримаючи в лапках горішок. — Стій! — закричало білченя. — Це моя нотка! Я перший її побачив! Я хочу навчитися гарно цокати, щоб усі білки мені заздрили! — Ні, моя! — обурився Совик. — Я перший прилетів! І почали вони сперечатися: «Моя!», «Ні, моя!» Аж раптом нотка засвітилася яскраво-синім світлом і… розсипалася на тисячі маленьких іскорок, які зникли у траві. — Ой-ой-ой! — заплакали обоє. — Ми втратили чарівництво! Тут до них підійшов старий Кріт-Мудрій, який саме виліз погріти носа на сонці. — Чого галасуєте, малі? — спитав він, мружачи сліпі оченята. — Ми посварилися, і нотка зникла! — схлипнув Ульот. — А навіщо вам нотка? — усміхнувся Кріт. — Хіба ви не знаєте, що найчарівніша музика народжується не з ноти, а з добра? Зробіть щось приємне одне для одного — і почуєте диво. Совик і Бублик перезирнулися. Бублик витягнув з-за щоки запасний горішок і простягнув Совику: — На, скуштуй. Він солодкий. А Совик дістав з рюкзака сушений грибок і поклав білченяті в долоньку. І раптом сталося неймовірне! Совик розкрив дзьобика і видав: «У-гу-гу-у-у!» — так голосно й красиво, що листя на деревах затанцювало. А білченя зацокало: «Цок-цок-цок-цок!» — так весело, що навіть старі борсуки вилізли з нір потанцювати. Виявляється, Чарівна Нотка не зникла — вона просто сховалася в їхніх серцях. І тепер щоразу, коли Совик і Бублик робили щось добре одне для одного, у лісі лунала найкрасивіша музика. З того часу Ульот більше не сумував за своїм голосом. Бо найважливіше — не як ти ухаєш, а з яким серцем ти це робиш. ** 🦉
** Справжнє чарівництво народжується тоді, коли ми ділимося добром, а не сваримося через дрібниці.