У одному веселому лісі, де сонечко гралося в хованки з листочками, жив собі Метелик на ім’я Фелікс. Він мав крильця, схожі на справжню веселку: червоні, сині, жовті та фіолетові. І от Фелікс дуже любив хвалитися. — Подивіться на мене! — кричав він, літаючи над ставочком. — Я найкрасивіший у всьому лісі! Мої крильця сяють яскравіше за сонце! Метелик підлітав до Бджілки, яка збирала нектар. — Ой, Бджілко, ну яка ж ти сіра та непоказна! А я — ніби жива квітка! Бджілка лише зітхнула й полетіла далі. Підлітав він і до Жучка, який ніс соломинку. — Жучку, ну хіба це справа — соломинку тягати? Ти б краще на мене подивився! Жучок фиркнув і пішов своєю дорогою. Фелікс сів на великий гриб і далі хвалився: — Я такий легкий, такий швидкий! Бо я — метелик! А ви всі — просто комашні! Настав вечір. Ліс почав готуватися до сну. Сонечко сховалося за обрій, і стало прохолодно. Фелікс вирішив знайти місце для ночівлі, але раптом подув сильний вітер. Крильця метелика затремтіли. — Ой-ой-ой! — закричав Фелікс, коли вітер підхопив його й поніс геть. Він крутився, перевертався і нарешті впав прямо до… кропиви! — Ай-ай-ай! Як болить! — заплакав метелик, намагаючись вибратися. Його гарні крильця зім’ялися, а лапки заплуталися в колючих стеблах. Раптом він почув тихий голосок: — Не плач, маленький друже, я тобі допоможу. Це була Скромна Квітка — зовсім звичайна ромашка, яка росла поруч. Вона нахилила свою білу голівку й обережно, пелюстками, вивільнила Фелікса з кропиви. — Дякую, — прошепотів засоромлений метелик. — Але… чому ти допомагаєш мені? Я ж хвалився перед тобою і казав, що я найкращий… — Ти красивий, — усміхнулася Ромашка, — але справжня краса не в тому, щоб хвалитися. Справжня краса — допомагати іншим. Фелікс опустив голівку. Йому стало дуже соромно. — Пробач мене, — сказав він. — Я більше ніколи не буду хвалитися. Я зрозумів, що кожен у лісі важливий і гарний по-своєму. Він обережно виправив свої крильця, подякував Ромашці й полетів додому. Але цього разу не хвалився, а просто радів, що поруч є такі добрі друзі. Наступного ранку Фелікс підлетів до Бджілки й сказав: «Ти дуже гарно працюєш», а Жучкові: «Ти сильний!». І ліс засяяв ще яскравіше, бо тепер у ньому жила не пиха, а дружба.
Не хвалися тим, що маєш, бо справжня цінність — у добрих вчинках та щирій дружбі.