Зіронька та Сонячний Промінчик

У високому-високому небі, де хмаринки пливуть, наче білі кораблики, жила маленька Зіронька. Вона була не така яскрава, як її старші сестри-зірки, і не так весело танцювала, як вони. Кожної ночі вона дивилася вниз на землю і бачила, як у вікнах будинків запалюються теплі вогники. Їй дуже хотілося подружитися з кимось, але всі зірки були зайняті своїми важливими зоряними справами: хтось розсипав срібний пил, хтось малював візерунки на небі, а хтось гойдав місяць у колисці. Одного разу Зіронька помітила, що з великого золотого будиночка, який називається Сонце, виглянув маленький Сонячний Промінчик. Він був такий руденький, з кумедними веснянками на носі, і весь час позіхав. — Чому ти не спиш? — запитала Зіронька. — Адже скоро твій час працювати. — Я не можу заснути, — зітхнув Промінчик. — Мені сумно. Я весь день свічу на дахи, дерева й річки, але ніхто зі мною не розмовляє. Люди махають мені рукою, але не чують, як я з ними вітаюсь. Зіронька замислилась. Вона теж почувалася самотньою серед мільйонів зірок. — А давай дружити! — вигукнула вона. — Я світитиму вночі, а ти вдень. А коли ти будеш прокидатися, я розповідатиму тобі, які сни бачили діти. І сталося диво. Щоранку, коли Промінчик протирав оченята, Зіронька встигала трохи затриматися на небі, щоб прошепотіти йому свою нічну історію. А ввечері, коли Зіронька прокидалася, Промінчик залишав на небі рожевий і помаранчевий слід, щоб вона могла знайти дорогу додому. Вони вигадали таємну гру. Коли діти вмикали вночі нічнички, Зіронька підморгувала їм і загадувала бажання. А вдень Промінчик залазив у віконця й лоскотав дітлахів по щічках, щоб вони прокидалися з усмішкою. Діти почали помічати, що їм стало легше засинати й прокидатися. Але одного разу сталося лихо. Насунула велика сіра Хмара. Вона була така товста й сердита, що затулила все небо. Промінчик намагався пробитися крізь неї, але Хмара лише фиркала: — Не пущу! Я теж хочу бути головною на небі! Зіронька, яка ховалася за хмарою, почула, як Промінчик плаче. Їй стало дуже боляче. Вона зібрала всі свої дрібненькі промінчики, як сонечко збирає росинки, і тихенько заспівала: — Хмарко, сіра хмарко, Ти не гнівайся, будь ласка. Ми удвох із Промінцем Всіх зігріємо теплесенько. Хмара спершу не хотіла слухати. Але потім вона побачила, як Зіронька тремтить від холоду, бо сама віддавала своє тепло Промінцю. І Хмара зніяковіла. — Чому ви такі добрі? — пробурмотіла вона. — Я ж вас ображаю. — Бо дружба — це коли радієш не за себе, а за іншого, — відповіла Зіронька. — Якщо ти нас пропустиш, ми розкажемо тобі, які красиві бувають дощі й веселки. Хмара замислилась. Вона ніколи не чула таких слів. І раптом вона всміхнулась — вперше за сто років! — і розтанула, розсипавшись дрібним теплим дощиком. Наступного ранку Промінчик прокинувся і побачив, що над річкою стоїть величезна різнокольорова Веселка. — Це тобі, — прошепотіла Зіронька з неба. — Це Хмара подарувала нам свою усмішку. І з того часу вони жили втрьох: Зіронька, Промінчик і Веселка. Вони зрозуміли, що навіть найменша іскорка може зігріти цілий світ, якщо поруч є друг, який вірить у тебе. А діти, які бачили це диво, навчилися однієї важливої речі: коли ти ділишся теплом, його стає більше. І щоночі, коли на небі з'являються зірки, вони підморгують тим, хто вміє дружити по-справжньому.