Їжачок і темрява, що зникає

Жив собі в лісі маленький їжачок на ім’я Колючик. Він був сірий, кумедний, з рожевим носиком і очима-намистинками. Удень він любив бігати по стежках, збирати гриби, слухати, як співають пташки, і грітися на сонечку. Але щойно сонце ховалося за обрій, Колючик забирався у свою затишну нірку під старим дубом, згортався клубочком і тремтів. Він дуже боявся темряви. — А раптом там щось страшне? — шепотів їжачок і заплющував очі. — А раптом темрява мене вхопить? Тому коли інші звірята вибігали вночі погратися, Колючик сидів удома. Він чув, як весело сміються зайченята, як цокають білочки, але не наважувався навіть висунути носа. Одного разу до нього постукала мудра сова Соня. — Колючику, чому ти ніколи не виходиш уночі? — запитала вона. — Бо там темно, — ледь чутно відповів їжачок. — А в темряві може бути щось страшне. Сова лагідно засміялася: — Ходімо зі мною. Я покажу тобі, що темрява — це не страшно. Темрява — це просто час, коли світяться зорі. Їжачок несміливо визирнув з нірки. Ніч була тепла й тиха. Над лісом висіло темно-синє небо, а на ньому, наче маленькі ліхтарики, мерехтіли зірки. — Дивись, — прошепотіла Соня. — Он та велика зірка — то маяк для мандрівників. А он ті три зірочки разом — то мостик, по якому йдуть сни. Колючик підвів голову. Йому стало цікаво. Він зробив крок уперед, потім ще один. І раптом помітив, що в траві світяться зелені вогники. — Ой, а що це? — здивувався він. — Це світлячки, — відповіла сова. — Вони запалюють свої ліхтарики, щоб освітлювати дорогу маленьким звірятам. Світлячки підлетіли ближче. Вони кружляли навколо їжачка, і від їхнього світла йому стало зовсім не страшно. Навпаки — весело! — Ходімо на галявину! — покликали вони. — Там сьогодні велике свято! Колючик побіг за ними. На галявині стрибали зайченята, білочки гралися в квача, а старенький борсук грав на скрипці таку гарну мелодію, що всі мимоволі зупинялися й слухали. — Привіт, Колючику! — закричали звірята. — Нарешті ти з нами! Ходімо танцювати! Їжачок спочатку соромився, але потім розвеселився і почав пританцьовувати разом з усіма. Він навіть не помітив, як минула ніч. А коли на небі почало світати, він подивився нагору й побачив, як зорі поволі згасають, поступаючись місцем рожевому світанку. — Ого! — вигукнув Колючик. — Так ось яка вона, ніч! Відтоді їжачок більше ніколи не боявся темряви. Щовечора він вибігав зі своєї нірки й дивився на зорі, розмовляв зі світлячками, слухав сову Соню. Він зрозумів: темрява — це не щось страшне. Це просто час, коли світ стає трохи іншим — тихим, загадковим і дуже красивим. А якщо тобі колись стане страшно вночі, згадай Колючика. Виглянь у вікно, подивися на зірки, знайди світлячка в траві. І ти побачиш, що темрява завжди ховає в собі трохи світла. Треба лише уважно придивитися.