Зайчик-Світлячок

У темному-темному лісі, де навіть удень сонце пробивалося крізь густе гілля лише золотими цятками, жив маленький зайчик на ім'я Хвостик. Він був сіренький, пухнастий, з довгими вухами та великими очима, в яких завжди танцювали іскринки цікавості. Але була в Хвостика одна таємниця, через яку він дуже соромився. На самому кінчику його правого вушка росла біла-біла цяточка, схожа на маленьку зірочку. Інші зайченята, бувало, сміялися з нього: — Гей, Хвостику, чого це в тебе на вусі сніжинка прилипла? Чи ти, бува, не в калюжу з молоком упав? Хвостик червонів, опускав вуха і тікав глибше в кущі. Він дуже хотів бути таким, як усі, щоб його сіра шубка була рівною, без жодних дивних позначок. Він навіть пробував натирати цяточку землею, але вона все одно біліла, мов маленький ліхтарик. Одного вечора зайченята гралися на галявині у квача. Сонце вже сідало, і ліс почав кутатися у сині сутінки. Хтось запропонував: — А давайте побіжимо до Старого Дуба! Там, кажуть, ростуть найсолодші жолуді! — Але ж туди треба бігти через Темний Яр, — злякано пискнуло одне зайченя. — Там завжди темно-темно, навіть удень! — А я не боюся! — вигукнув найсміливіший зайчик, стрибнув уперед і... зник у густій темряві, що вже підповзала до галявини. Спершу всі почули веселе шелестіння, а потім — різкий вереск: — Ой-ой-ой! Я заплутався в колючому кущі! Допоможіть! Я не бачу, де я! Зайченята заметушилися, але боялися ступити в темряву. Вони тупцяли на місці, і лише Хвостик, не роздумуючи ні секунди, стрибнув у бік, звідки лунав голос. Він біг крізь колюче гілля, крізь густу темряву, і раптом відчув, що його вухо... світиться! Біла цяточка на кінчику вушка засяяла м'яким, сріблястим світлом, мов маленький місяць. Воно освітлювало шлях, і Хвостик бачив кожен корінець, кожну ямку, кожну гілочку. Він швидко знайшов переляканого друга, який сидів, застрягши в колючках ожини. — Тримайся, я тут! — крикнув Хвостик і, обережно, за допомогою свого світла, допоміг другові вибратися. Коли вони повернулися на галявину, всі зайченята ахнули. Вони побачили, що Хвостикове вухо світиться, і зрозуміли, що саме ця «дивна» цяточка врятувала їхнього товариша. — Хвостику, ти справжній герой! — закричали вони. — Твоє вухо — чарівний ліхтарик! А найсміливіший зайчик, який щойно вибрався з кущів, обійняв Хвостика і сказав: — Це найкрасивіша цяточка в усьому лісі! З того дня Хвостик більше ніколи не соромився своєї позначки. Він зрозумів, що те, що робить нас не схожими на інших, може бути нашим найбільшим даром. І коли в лісі ставало темно, зайченята завжди кликали його: — Хвостику, йди сюди! Посвіти нам трохи! Так маленький зайчик перетворився на Зайчика-Світлячка, і всі в лісі знали, що якщо бачать у темряві сріблясте світло, то це він — їхній добрий друг, який завжди прийде на допомогу.