У глибокому-глибокому лісі, де стежки перепліталися, мов коси, а дерева сягали аж до хмар, жило маленьке Совеня на ім’я Сонько. Сонько був добрим і допитливим, але мав одну велику проблему: він боявся темряви. Кожного вечора, коли сонечко ховалося за обрій, Совеня забивалося у дупло і тремтіло, накривши голову крилом. — Ой-ой-ой, — скиглило воно, — як же страшно! Чому ніч завжди така чорна? Але одного разу мудрий Старий Дуб, який чув усе навколо, прошепотів: — Соньку, а чи не спробувати тобі відшукати Сонце, яке десь заховалося? Кажуть, уночі воно відпочиває в чарівній долині за Райдужним мостом. Совеня здивувалося. Сонце — відпочиває? Треба негайно його знайти, розбудити й попросити більше не йти! І вирушив Сонько в путь. Летів він темним лісом, аж раптом побачив, як на галявині Світлячки танцюють. Вони кружляли, мов живі зірочки. — Світлячки, а вам не страшно в темряві? — спитало Совеня. — Анітрохи! — засміялися вони. — Ми самі собі світло. Ось, візьми одного нас у мандри — він покаже дорогу. Сонько подякував і полетів далі, тримаючи Світлячка в лапці. Раптом він почув, як хтось тихенько плаче. То був маленький Зайчик, який заблукав. — Не бійся! — сказало Совеня. — Я теж боявся, але знайшов друзів. Ходімо разом шукати Сонце! Зайчик зрадів, і вони рушили вдвох. Дорогою до них приєднався Їжачок, який ніс на спині яблуко, аби частувати всіх, кого зустрінуть. І ось уже ціла компанія дісталася Райдужного моста. Але там їх чекало диво: за мостом не було ніякої долини, а стояла величезна блискуча Куля, яка тихенько хропіла. — Це ж Сонце! — вигукнуло Совеня. — І воно справді спить! Як же його розбудити? Звірята почали стрибати, кричати, навіть Їжачок кинув яблуком — але Куля лише перевернулася на інший бік. Тут Світлячок, який сидів у Сонька на крилі, тихо сказав: — А знаєте, чому Сонце прокидається щоранку? Бо воно чує, як його кличуть добрими словами. Звірята перезирнулися й заспівали пісеньку, яку колись співала мама-Сова Сонькові: — Сонечко-сонечко, встань із подушки, Посвіти нам, будь ласка, на лісові стежки, Ми тебе любимо, ми тебе чекаєм, Темряву дружбою ми розганяєм! Куля заворушилася, заблищала ще яскравіше і — бах! — піднялася в небо. Ліс одразу став золотим, теплим і радісним. Сонько подивився на своїх нових друзів і всміхнувся. — Я зрозумів! — сказав він. — Темрява зовсім не страшна, коли поруч ті, хто світить тобі. І навіть якщо Сонце засне, його завжди можна розбудити добротою. З того часу Совеня більше ніколи не боялося ночі. Адже воно знало: справжнє світло завжди всередині нас і в серцях наших друзів.
Дружба і доброта можуть розвіяти найчорнішу темряву, а світло живе в кожному, хто дарує тепло іншим.