Їжачок і згублена зірочка

У глибокому-глибокому лісі, де смереки сягають неба, а мох стелиться м’якою килимом, жив собі маленький Їжачок. Він був зовсім не колючий, коли йшов назустріч друзям, і дуже-дуже допитливий. Кожного вечора він вибирався на свій улюблений горбик і дивився на небо. Воно було чорним оксамитом, а зорі на ньому — наче золоті ґудзики. — От би мені одну таку зірочку, щоб світила в моїй нірці, — зітхав Їжачок. — Тоді вночі не було б так темно й самотньо. Одного разу, коли місяць сховався за хмаринку, а вітер затих, Їжачок побачив, як із неба впала маленька яскрава іскорка. Вона впала десь зовсім близько, за старим дубом! — Ой! — скрикнув Їжачок і, не довго думаючи, покотився на пошуки. Він обійшов кущі шипшини, зазирнув під кожен грибок, але нічого не знайшов. Аж раптом під великим зеленим листком лопуха він побачив дивне сяйво. То була не зірочка, а маленький світлячок із золотими крильцями. Він тремтів і світився слабко-слабко. — Ти хто? — здивувався Їжачок. — Я — Сонячний Промінчик, — ледь чутно відповів світлячок. — Я загубився. Я летів із самих хмар, щоб подарувати тепло найщирішому серцю в лісі, але вітер заніс мене сюди, і я впав. Тепер я зовсім сам і не знаю, де мій дім. Їжачку стало дуже шкода світлячка. Він обережно взяв його на свої колючки, щоб той не впав, і поніс до своєї нірки. — Не плач, Промінчику, — мовив Їжачок. — У моїй нірці тепло й затишно. Я постелю тобі м’який мох і принесу солодкого чаю з ромашок. Переночуєш, а завтра ми разом знайдемо твій дім. Світлячок усміхнувся і засяяв яскравіше. Уночі Їжачок прокинувся від того, що в нірці стало зовсім світло. Світлячок випромінював таке тепле сяйво, що навіть стіни нірки стали золотими. — Ой, який ти гарний! — вигукнув Їжачок. — Мені здається, я знайшов свою зірочку! Але Світлячок сумно похитав головою: — Це не я. Я просто маленький світлячок. Зірочки живуть на небі, а я — лише маленька часточка тепла. — Ні, — заперечив Їжачок. — Ти — справжнє диво. І я не віддам тебе нікому! Вранці Їжачок викотився з нірки й зустрів старого Мудрого Філіна. — Пане Філіне, — запитав він, — чи не знаєте ви, де живе Сонячний Промінчик? Філін замислився, почухав дзьоба: — Сонячні Промінчики живуть там, де є любов і турбота. Якщо ти зігрів його в своїй нірці, то, можливо, він уже вдома. — Як це? — не зрозумів Їжачок. — А так, — усміхнувся Філін. — Дім — це не місце. Дім — це де тебе люблять і приймають таким, який ти є. Їжачок повернувся до нірки й побачив, що Світлячок сяє ще яскравіше, ніж уночі. Усі звірі в лісі — і зайченята, і білочки, і навіть ведмежа — прибігли подивитися на диво. Вони сідали навколо нірки, і Світлячок дарував їм своє тепло. А Їжачок зрозумів: він шукав зірочку на небі, але знайшов її в своєму серці. Адже коли дбаєш про когось, ти сам стаєш світлом. І відтоді Їжачок більше ніколи не був самотнім. Бо найкраща зірка — та, яку ти запалюєш у серці іншого.