Їжачок Пиріжок і Сонячний Колодязь

У глибокому-глибокому лісі, де навіть вітер любив дрімати на мохових подушках, жив собі їжачок на ім’я Пиріжок. Він був маленький, колючий згори, але знизу — зовсім м’якенький, бо часто перекидався на спину, щоб погріти животик на сонечку. Пиріжок жив у затишній нірці під старим дубом, і в нього була одна заповітна мрія: він дуже хотів, щоб у його домівці завжди було тепло, навіть у найхолодніші ночі. Одного разу, гуляючи лісом, Пиріжок почув дивовижний звук: ніби хтось тихенько співав десь під корінням старої верби. Їжачок обережно розсунув листя — і побачив маленький колодязь, повний сріблястої води. А на поверхні води танцював промінчик сонця. — Ой! — здивувався Пиріжок. — А ти хто? — Я — Сонячний Колодязь, — відповів ніжний голосок. — Я збираю тепло сонячних днів і зберігаю його у своїй воді. Якщо хтось щиро попросить — я поділюся теплом. Пиріжок аж підстрибнув від радості. — Будь ласка, дай мені трошечки тепла! У моїй нірці взимку холодно, і я хочу, щоб там було затишно. Колодязь тихо засміявся: — Зачерпни води своїми лапками і випий ковток. Тоді тепло оселиться у твоєму серці, і ти зможеш зігрівати інших. Пиріжок зробив так, як сказав колодязь. Водичка була ніби мед із сонячним присмаком. Їжачок відчув, як по всьому тілу розлилося приємне тепло, а в грудях засяяв маленький золотий вогник. Того ж вечора Пиріжок повернувся додому і раптом побачив, що під його дубом сидить зайченя Тремтихвіст і тремтить. — Я заблукав, — прошепотіло зайченя. — І мені так холодно... Пиріжок згадав слова колодязя. Він обійняв зайченя своїми колючими, але теплими лапками — і Тремтихвіст раптом перестав тремтіти. Від Пиріжка йшло таке лагідне тепло, ніби він був маленькою грубкою. — Лишися в мене на ніч! — запропонував їжачок. Зайченя заснуло в нірці, а Пиріжок дивився на свій золотий вогник і радів. Наступного дня Пиріжок зустрів білочку Рудохвістку, яка плакала над розсипаними горішками. — Ой, вони такі холодні, і я теж змерзла! — схлипувала вона. Пиріжок простягнув лапку, і білочка відчула, як тепло розливається по її пухнастому хвостику. Вона засміялася від несподіванки, швиденько зібрала горішки і побігла додому зігріта. А ввечері до Пиріжка прийшов старий Борсук, який ніколи ні з ким не розмовляв. Він тихо сидів біля дуба і зітхав. — У мене в норі протяг, — зізнався він. — І самотньо. Пиріжок запросив Борсука до своєї нірки. Вони пили гарячий чай із шипшини, а їжачок розповідав про Сонячний Колодязь. Борсук уперше за довгі роки усміхнувся. Тієї ночі Пиріжок прокинувся від дивного відчуття. Його золотий вогник став ще більшим і яскравішим. Він зрозумів: чим більше тепла він віддає, тим більше його стає. Навесні Пиріжок знову прийшов до Сонячного Колодязя. — Дякую тобі! — сказав він. — Тепер у моїй нірці завжди тепло. Але я зрозумів: найкраще тепло — те, яким ділишся. Колодязь заіскрів сонячними зайчиками: — Ти все зрозумів правильно, Пиріжку. Справжнє тепло живе не в хаті, а в серці. І коли ти зігріваєш інших — ти зігріваєш і себе. З того часу їжачок Пиріжок став найвідомішим зігрівачем у лісі. До нього приходили всі: хтось зігріти лапки, хтось — вислухати, хтось — просто посидіти поруч. А Пиріжок щоразу згадував сонячну воду і посміхався. Бо тепла, яким ділишся, ніколи не меншає. Воно росте, як весняні квіти, і зігріває весь світ навколо.