Як Темний Ліс став Добрим

У затишному дуплі старого дуба жило маленьке Мишеня на ім’я Сонько. Воно було дуже допитливе, але дуже боязке. Вдень воно ганялося за метеликами, збирало суниці й раділо сонечку. А коли на землю опускався вечір, Сонько ховало носик під хвостик і тремтіло. — Соньку, чому ти тремтиш? — питала його мудра Сова Уляна, яка жила на найвищій гілці. — Там, за нашою галявиною, починається Темний Ліс, — шепотіло Мишеня. — Він такий страшний! Дерева там схожі на велетенські лапи, а тіні ворушаться! — А ти коли-небудь був у тому лісі? — посміхалася Сова. — Ні-ні! — пищало Сонько. — Воно ж темне! А в темряві живуть... страхіття! Уляна лише хитала головою, але нічого не відповідала. Одного разу вночі, коли Сонько вже збиралося засинати, воно почуло дивний звук. Це було тоненьке, жалібне «ціу-ціу!». Воно долинало саме з того страшного лісу. Сонько визирнуло з дупла. Місяць сховався за хмаринку. Сердечко Мишеняти калатало, немов маленький барабанчик. Але звук повторювався — такий самотній і сумний. — Хтось там плаче? — прошепотіло Мишеня. — А раптом комусь потрібна допомога? Воно заплющило оченята, глибоко вдихнуло і... зробило перший крок у бік Темного Лісу. Травинки лоскотали лапки, кущики шелестіли, наче шепотіли одне одному: «Ой, хто це йде так пізно?» Сонько зайшло під дерева. Там було зовсім темно. Але раптом щось засвітилося попереду! То був світлячок на ім’я Блищик. — Добрий вечір! — привітався світлячок. — Ти заблукав, маленький друже? — Я шукаю того, хто плаче, — мужньо відповіло Мишеня. — А, це, мабуть, Кротячок! Він упав у ямку і не може вибратися. Ходімо, я посвічу тобі дорогу. І вони пішли разом. Ішли вони, ішли... Дерева розступалися перед ними. Раптом Сонько помітило, що тіні навколо зовсім не страшні. Вони схожі на казкові мережива, а мох під лапками — м’який, наче пухова ковдра. Раптом назустріч їм вистрибнув Зайчик. — Ой, Мишеня! А ти не боїшся йти темним лісом? — здивувався він. Сонько хотіло сказати, що боїться. Але коли воно озирнулося, то побачило, що зовсім не тремтить. Бо поруч були друзі — світлячок Блищик зі своїм ліхтариком і веселий Зайчик. Вони знайшли Кротячка. Він сидів на дні глибокої ямки і хлюпав носиком. — Не плач! — гукнуло Сонько. — Ми зараз тебе врятуємо! Зайчик приніс довгу гілочку, а Сонько зі світлячком тримали її, поки Кротячок видирався нагору. А коли він вибрався, то всі разом обійнялися і засміялися. — Дякую тобі, Мишеня! — сказав Кротячок. — Якби не ти, я б так і просидів тут до ранку. — А як ти знайшов дорогу в темряві? — запитав Сонько у світлячка. — Дуже просто! — засяяв Блищик. — Коли ти несеш світло для інших, темрява перестає бути страшною. Сонько замислилося. Воно підвело голову до неба. А там, між гілками, вже проглядали перші промінчики світанку. Ліс виявився зовсім не темним. Він був зеленим, пахучим і повним життя. Просто вночі він одягає свій особливий наряд — наряд тиші, зірок і добрих чудес. Коли Сонько повернулося додому, Сова Уляна вже чекала на нього. — Ну що? Страшно було? — спитала вона, хитро примруживши очі. — Спочатку так, — чесно зізналося Мишеня. — А потім я зрозумів, що Темний Ліс — це просто ліс, у якому ще не запалили світло дружби. І з того дня Сонько більше ніколи не боявся темряви. Бо знав: справжня сміливість — це не коли тобі не страшно. Це коли ти, тремтячи від страху, все одно йдеш на допомогу другові. А світлячок Блищик щоночі прилітав до дупла старого дуба. І якщо хтось із лісових мешканців боявся темряви, вони вдвох — Мишеня і світлячок — вели його в ліс і показували, який він насправді чарівний.