Як Зайчик знайшов дорогу додому

У великому-превеликому лісі, де дуби сягали неба, а струмок співав веселих пісень, жив собі маленький сірий Зайчик на ім’я Стриб. Він був найшвидший серед усіх зайченят, але ще зовсім недосвідчений. Він знав лише одну стежку: від своєї нірки під старою ялиною до галявини, де росла найсмачніша конюшина. Одного сонячного ранку Стриб так захопився ловлею метеликів, що не помітив, як забіг далеко-далеко. Спершу йому було весело, але коли сонечко почало ховатися за обрій, зайчик злякався. Довкола все було незнайоме: дерева стояли темною стіною, а вітер шепотів щось таємниче. — Ой-ой-ой! — запищав Стриб. — Я загубився! Де ж моя ялинка? Де моя галявинка? Він сів на пеньок і заплакав. Аж раптом почув тихе: — Чому плачеш, малий? Це була старенька Сова Мудруня. Вона сиділа на гілці й кліпала великими жовтими очима. Зайчик розповів їй про свою біду. Сова погладила його крилом по вушку. — Не журися. Я знаю, як тобі допомогти. Попроси поради в старого Борсука. Він знає всі стежки в лісі. І Сова повела Зайчика до Борсукової нори. Борсук саме вийшов на вечірню прогулянку, тримаючи в лапці ліхтарик зі світлячком. — Агов, Борсуче! — гукнула Сова. — Ось Зайчик заблукав. Допоможи йому знайти дім. Борсук уважно вислухав Стриба й сказав: — Шлях додому — це не просто стежка. Це те, що в тебе в серці. Згадай, що ти любиш найбільше. Зайчик замислився. — Я люблю запах свіжої конюшини, тепло своєї нірки й пісню струмка, що грає біля ялинки. — Ось бачиш! — усміхнувся Борсук. — Іди за тим, що любиш. Твій ніс знайде конюшину, твої лапки відчують теплу землю, а вушка почують струмок. Тільки не бійся темряви. Дивись на небо. Зайчик підвів голову. На небі вже засяяли зорі, а найбільша, срібляста, ніби підморгувала йому. — Це Зоря Дому, — прошепотіла Сова. — Вона завжди світить над тим місцем, де тебе чекають. І Стриб рушив. Він ішов повільно, дослухаючись до свого серця. Пахнуло конюшиною — і він звернув праворуч. Земля стала теплішою під лапками — і він побіг швидше. А вдалині почувся знайомий дзвін струмка. Серце зайчика тьохнуло від радості! Раптом назустріч вибігла мама-Зайчиха. — Стриб! Стрибоньку мій! — вона обійняла його міцно-міцно. — Я так хвилювалася! — Мамусю, я зрозумів: я не загубився, бо знав, де мій дім. Він завжди в моєму серці. А ще мені допомогли Сова Мудруня, Борсук і Зоря Дому. Мама поцілувала сина в мокрий носик. — То як же ти знайшов дорогу? — Я йшов за любов'ю, — усміхнувся Зайчик. — Любов пахне конюшиною, співає струмком і світить зорею. Тієї ночі Стриб заснув у своїй теплій нірці, а крізь віконце йому підморгувала срібляста зірка. Відтоді Зайчик більше ніколи не боявся заблукати. Бо коли знаєш, що тебе хтось чекає, — дорога завжди знайдеться.