Мостик із шишок та морквинок

На самому краю великого лісу, де сосни сягали неба, а вранішній туман грався з промінчиками сонця, протікав струмок. Він був не дуже широкий, але й не вузький. Перестрибнути? Ні, не вийде. Обійти? Далеко. Тож лісові звірята ходили один до одного в гості лише в найсухішу пору, коли камінці виглядали з води, наче спинки велетенських черепах. На одному березі струмка жив їжачок Колючка. Він був серйозний, завжди щось майстрував із гілочок та листя. На другому березі жив зайчик Пухнастик. Він був веселий, любив стрибати й збирати найсолодшу травичку. І от одного разу, коли весна розфарбувала ліс у зелений та жовтий кольори, Колючка побачив на тому березі чудернацький грибок. Великий, червоний, у білий горошок, він стояв на тоненькій ніжці і, здавалося, кликав до себе. — От би його додому принести, — зітхнув їжачок. — Але як перебратися? Аж тут із кущів вигулькнув Пухнастик. — Привіт, їжачку! — гукнув він. — Чого сумуєш? — Та от, грибок хочу, — зітхнув Колючка. — Та струмок заважає. Зайчик хитро примружив око: — А ти стрибай, як я! Я он як далеко стрибаю! І заєць розбігся, відштовхнувся від берега... та шубовснув прямо у воду! Вода була холодна-холодна, але не глибока. Пухнастик вибрався на берег, мокрий і здивований. — Ой, — сказав він. — Мокро. Колючка засміявся: — Еге ж, стрибати не завжди виходить. Але не біда! Давай разом подумаємо. І вони сіли на березі. Їжачок почав міркувати: — Мені треба міцний місток. Але з чого його зробити? — А з моїх морквинок! — вигукнув зайчик. — Вони тверді, як дерево! — А я назбираю шишок, — додав їжачок. — Щоб місток був неслизький. Так вони й зробили. Зайчик наносив цілу гору моркви. Їжачок накотив багато-багато шишок. Вони почали класти їх у воду, ряд за рядом. Морквина до морквини, шишка до шишки. Працювали довго, але весело. Пухнастик стрибав від берега до берега, подаючи «будівельний матеріал», а Колючка уважно вкладав його, щоб нічого не хиталося. І ось остання шишка лягла на своє місце. Місток був готовий! Невеличкий, трохи кумедний, бо зроблений із оранжевих морквин та сірих шишок, але дуже надійний. — Ура! — закричав зайчик. — Вийшло! — задоволено пискнув їжачок. Вони перейшли містком на той берег, де ріс червоний грибок. Колючка обережно зірвав його, понюхав і поклав собі на спину. — Слухай, — раптом сказав він, — а давай цей місток завжди тут буде? Щоб ми могли приходити одне до одного в гості будь-коли. — Атож! — зрадів зайчик. — А ще я принесу тобі морквинку, а ти мені — грибочок. Дружба! З того часу звірі з обох берегів дізналися про чудовий місток. Лисичка принесла запашну суничку, білочка — горішок, а ведмідь — барильце медку. Усі ходили одне до одного в гості, ділилися гостинцями й розповідали історії. А місток із морквинок та шишок стояв собі, і ніхто його не руйнував, бо він був не просто мостом, а символом того, що навіть найрізніші звірі можуть порозумітися, якщо захочуть. А найцікавіше, що колись, коли струмок став зовсім глибоким після дощів, місток тримався ще міцніше. Бо шишки, намокнувши, чіплялися одна за одну, а морквинки, міцно вгрузнувши в дно, стали справжньою опорою. Так і вийшло: те, що зроблено з любов'ю та дружбою, ніколи не зруйнується.