Світлячок Сяйко і темрява, що стала теплою

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають аж до хмар, а тіні граються у квача, жив собі маленький світлячок на ім’я Сяйко. Він був зовсім крихітний, навіть менший за дубовий листочок, але мав у собі дивовижний скарб — маленький ліхтарик на спинці, який світився ніжним, теплим світлом. Проте Сяйко мав одну таємницю, про яку нікому не розповідав. Він дуже боявся темряви. Щоночі, коли сонце ховалося за обрій, а ліс огортали сутінки, маленьке світло Сяйка тремтіло, наче листя на вітрі. — А що як темрява проковтне моє світло? — шепотів він до себе, ховаючись під широким грибом-підосичником. Одного разу, коли вечір спустився на ліс особливо швидко, Сяйко почув тоненький плач. Він визирнув з-під гриба й побачив маленьке зайченя, яке сиділо на стежині й терло лапками оченята. — Чому ти плачеш? — обережно запитав Сяйко. — Я загубився, — схлипнуло зайченя. — Мама казала не ходити далеко, а я побіг за метеликом і... тепер не знаю, де мій дім. А тут так темно! Сяйко підлетів ближче, і його ліхтарик засяяв яскравіше. — Не бійся, я допоможу тобі знайти дорогу. Ходімо разом! Вони рушили крізь ліс. Сяйко світив попереду, розтинаючи темряву золотим промінчиком. Але чим далі вони йшли, тим густішими ставали дерева, а темрява — все густішою та холоднішою. Раптом перед ними виросла величезна стіна з колючого терну. Вона була така висока, що сягала самого неба, а її гілки перепліталися так щільно, що не було видно жодного просвітку. — Ой, — зітхнуло зайченя. — Як же ми тепер пройдемо? Сяйко підлетів до стіни. Темрява тут була така густа, що навіть його ліхтарик ледь пробивався крізь неї, наче через чорну ковдру. Лапки світлячка затремтіли, а серденько стислося від страху. Але тут він згадав про зайченя, яке дивилося на нього з надією. І Сяйко зрозумів: він не може зупинитися. Бо якщо він злякається, то підведе свого нового друга. Він підлетів зовсім близько до тернової стіни, торкнувся лапкою колючої гілки й тихесенько промовив: — Темряво, я не боюся тебе. Я знаю, що ти просто дуже самотня. Тому я посвічу тобі трохи св свого світла. І сталося диво! Там, де Сяйко торкався темних гілок, вони починали світитися м'яким блакитним сяйвом. Колючки перетворювалися на ніжні сріблясті квіти, а листя — на маленькі зірочки. — Ой, — видихнуло зайченя, — як гарно! Стіна з терну більше не здавалася страшною. Вона перетворилася на чарівну арку, що світилася в темряві. Сяйко зрозумів: він не прогнав темряву. Він просто подружився з нею. Вони пройшли крізь арку і одразу побачили стежину, що вела до затишної нори під старим дубом. — Це мій дім! — зраділо зайченя. — Дякую тобі, Сяйку! Ти найсміливіший світлячок у світі! Сяйко посміхнувся, але раптом помітив, що темрява навколо нього вже не така страшна. Вона була м'якою, оксамитовою, сповненою шепотів і цвірінькання. У ній жили зірки, місяць, світлячки та мільйони інших маленьких вогників. З того вечора Сяйко більше не ховався від темряви. Він літав лісом щовечора, допомагаючи заблукалим звірятам, і завжди світив так яскраво, що всі навколо грілися біля його світла. А темрява, яку він колись так боявся, стала його найкращим другом. Бо Сяйко зрозумів одну просту річ: темрява не ворог. Вона просто чекає, коли хтось засвітить у ній маленький вогник, щоб вона стала теплою, затишною і зовсім не страшною.