Світлячок Сяйко та чарівний ліхтарик

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають аж до хмар, а тіні граються у хованки з місячним промінням, жив собі маленький світлячок на ім’я Сяйко. Він був не більший за вишневу кісточку, але мав найбільше і найщиріше серце в усьому лісі. Щовечора Сяйко вилітав на галявину і світив так яскраво, що навіть далекі зорі заздрісно кліпали. — Ох, яке ж у тебе чарівне світло! — зітхав старий Крот, визираючи з-під землі. — Якби ж то я мав такий ліхтарик, щоб бачити всі свої скарби! — Світло — це не для скарбів, — тихо сміявся Сяйко. — Світло — це щоб дарувати радість. І справді, Сяйко щоночі облітав увесь ліс. Він світив дорогу заблукалому зайченяті, яке шукало маму. Він освітлював горішки для білочки, яка загубила їх у темряві. Він навіть тримав свій маленький вогник над ніркою їжачка, щоб той не спіткнувся об коріння. Але однієї осені трапилося лихо. На ліс налетіла величезна чорна хмара. Вона закрила місяць, загасила зорі і принесла з собою холодний дощ, який лив без упину цілих сім днів. Усе лісонько заховалося по домівках. Пташки замовкли, жучки поховалися під кору, а Сяйко сидів під великим грибом-боровиком і тремтів. Його світло стало тьмяним-тьмяним, мов задута свічечка. Він так довго світив для інших, що його маленький ліхтарик майже зовсім згас. На восьмий день дощ нарешті стих, але ліс залишився у темряві. Небо було сірим, а сонце, здавалося, забуло дорогу додому. — Ой-ой-ой! — почув Сяйко тоненький голосочок. Це плакало зайченя Пулька. Воно вискочило з нірки і загубило дорогу до мами. — Сяйку! — крикнуло зайченя. — Засвіти, будь ласка, свій ліхтарик! Я боюся темряви! Сяйко вилетів назустріч, але його світло ледь жевріло, мов гнилушка. — Вибач, Пулько, — сумно зітхнув світлячок. — Мій вогник майже погас. Я не можу світити так яскраво, як раніше. Зайченя засмутилося ще більше. Воно сіло на пеньок і заплакало так гірко, що аж листя на деревах затремтіло. Раптом з-за куща почулося шарудіння. Це вийшла мудра Сова, найстарша мешканка лісу. Вона чула кожне слово. — Не плач, малеча, — мовила Сова. — Ти, Сяйку, думаєш, що втратив своє світло назавжди. Але це не так. Ти просто не знаєш, звідки воно береться. — А звідки? — здивувався світлячок. — Справжнє світло не в ліхтарику, — відповіла Сова. — Воно в сердечку. Кожен раз, коли ти допомагаєш іншим, ти віддаєш частинку свого тепла. Але воно не зникає. Воно повертається до тебе сторицею. Ось побачиш. Сяйко задумався. Він подивився на заплакане зайченя, на темний ліс, на всіх своїх друзів, які поховалися по домівках. І раптом він відчув, як щось тепле розливається по його крильцях. — Пулько, — сказав він, — ходімо, я проведу тебе додому. Він підлетів до зайченяти і... о диво! Його світло засяяло яскравіше, ніж будь-коли. Воно було золотим, теплим і таким сонячним, що навіть хмари почали розступатися. — Ура! — закричало зайченя. — Сяйко знову світить! Сяйко провів Пульку до мами, а потім полетів далі. Він засвітив дорогу білочці, яка збирала останні горішки. Він освітив нірку їжачка, щоб той знайшов свої запаси. Він навіть допоміг старому Кроту побачити, де він сховав блискучий камінчик. І щоразу, коли Сяйко комусь допомагав, його світло ставало ще яскравішим. Ліс ожив. Пташки почали співати, квіти розтулили пелюстки, а на небі з'явилося сонечко. Тієї ночі всі мешканці лісу зібралися на галявині. Вони дивилися на маленького світлячка, який світив яскравіше за всі зорі разом узяті. — Сяйку, — сказала Сова, — тепер ти знаєш секрет. Світло не можна зберегти, якщо тримати його лише для себе. Воно росте лише тоді, коли ти ділишся ним з іншими. Сяйко щасливо засміявся. Його крильця сяяли так, що навіть далекі зорі знову заздрісно кліпали. Але тепер він знав, що найбільший скарб — це не його ліхтарик, а дружба і тепло, які він дарує іншим. Бо справжнє світло ніколи не згасає, якщо воно живе в сердечку.