Світлячок Сяйко та Зірковий Дощ

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають аж до хмар, а вночі травичка світиться від роси, жив собі маленький світлячок на ім’я Сяйко. Він був зовсім крихітний, але мав найбільше і найтепліше серце серед усіх комашок. Його ліхтарик на спинці світив так яскраво, що навіть старі мудрі сови заплющували очі, коли він пролітав повз їхнє дупло. Та однієї осінньої ночі сталося несподіване. Сяйко прокинувся від дивного відчуття — його ліхтарик не світився. Він спробував ще раз і ще, але лише слабенька іскорка блимнула і згасла. — Що зі мною? — злякано прошепотів Сяйко. — Без світла я нічого не вартий! Він виповз на великий дубовий листок і сумно подивився на небо. Там, високо-високо, танцювали зірки. Вони підморгували йому, наче запрошували полетіти до них. Але Сяйко не міг — адже без світла він боявся летіти в темряві. Раптом повз нього проповз старий жук-рогач, який завжди все знав. — Чому сумуєш, малий? — спитав жук, постукавши вусами по листку. — Я втратив своє світло! — заплакав Сяйко. — Тепер я нікому не потрібен. Жук замислився, почухав ріжок і сказав: — А я чув від бджіл, що іноді світло ховається не в ліхтарику, а в серці. Можливо, твоє світло просто загубилося? Чому б тобі не пошукати його? Сяйко замислився. Але як шукати те, чого не бачиш? Він вирішив полетіти до мудрої Сови, яка жила на найвищому дереві. Дорога була темною, і Сяйко летів повільно, на дотик. Раптом він почув тихий плач під кущем. — Хто тут? — спитав Сяйко. З-під листя визирнуло маленьке мишеня. — Я заблукало! — пищало воно. — Я шукало свою домівку, але тут так темно, що я не бачу навіть власного носика! Сяйко зупинився. Він забув про свою біду. Йому стало так шкода мишеня! — Тримайся за мій хвостик, — сказав він. — Я знаю, де тут є тепла нірка під старим пеньком. Вони пішли разом. Сяйко вів мишеня, розповідаючи йому веселі історії про зірок, щоб малеча не боялася. І коли вони дісталися до нірки, мишенятко обійняло Сяйка лапками. — Який ти добрий! — пискнуло воно. — Твоє серце світить яскравіше за будь-який ліхтарик! Сяйко всміхнувся і полегів далі. Але тепер він летів упевненіше. Він зустрів павучка, який заплутався у власній павутинці, і допоміг йому вибратися. Потім побачив квіточку, яка зів'яла без роси, і приніс їй крапельку води з листочка. Щоразу Сяйко забував про свій згаслий ліхтарик, бо був зайнятий важливими справами. Коли він нарешті дістався до дупла мудрої Сови, вже майже світало. — Сяйку, — сказала Сова, — я бачила, як ти допомагав мишеняті і павучку. Я бачила, як ти ніс росинку для квітки. Скажи мені, ти почуваєшся порожнім? Сяйко замислився. І раптом зрозумів, що ні. Він почувався теплим і наповненим, наче всередині нього горіло маленьке сонечко. — А тепер глянь на свої лапки, — сказала Сова. Сяйко опустив очі і… ахнув! Його лапки світилися м'яким золотим світлом. А коли він змахнув крильцями, світло розлетілося навколо, наче зірковий дощ. — Світло ніколи не ховалося від тебе, — мовила Сова. — Воно завжди було у твоєму серці. Просто іноді, щоб знайти його, треба перестати дивитися на себе і подивитися навколо — на тих, кому потрібна твоя допомога. Сяйко полетів додому, і весь ліс прокинувся від його сяйва. Він світив тепер навіть яскравіше, ніж колись, бо знав головний секрет: справжнє світло — це доброта, якою ти ділишся з іншими. І воно ніколи не згасне, якщо ти готовий дарувати його світу.