Їжачок Глік і зниклі колючки

У глибокому-глибокому лісі, де сонце пробивається крізь віти золотими промінчиками, а трава пахне суницею та м’ятою, жив собі маленький їжачок на ім’я Глік. Він був кругленький, мов колобок, і мав чудернацьку звичку: щоранку перераховувати свої колючки. — Раз, два, три… сто п’ять, сто шість! — сопів Глік, пишаючись своїм колючим панциром. — Усі на місці! Можна йти шукати пригоди! Колючки для Гліка були найбільшим скарбом. Вони захищали його від дощу, від холоду, а ще — від лисиці, яка час від часу прибігала до лісу й хитро позирав на їжачка. Одного ранку Глік прокинувся, потягнувся і… відчув, що щось не так. Він підбіг до калюжки, глянув у воду й зойкнув: — Ой-ой-ой! Де мої колючки?! Його спинка була зовсім гладенька, мов подушечка. Ні однісінької колючки! Вони зникли, розтанули, мов сніг навесні. Глік заплакав гіркими сльозами. — Я тепер беззахисний! — хлипав він. — Лисиця мене з’їсть, дощ промочить, а вітер здує! Почув його плач старенький Борсук, що саме проходив повз. — Чого ти плачеш, малий? — спитав він лагідно. — У мене колючки зникли! — прошепотів Глік, закриваючи лапками обличчя. Борсук задумливо почухав носа. — Знаєш, колючки — це добре. Але, може, вони не зникли, а просто полетіли шукати собі новий дім? Он, бачиш, у небі хмаринки пливуть? Може, твої колючки перетворилися на дощик? Глік підвів голову. Справді, небо було блакитне, і здалеку наближалася маленька хмаринка. Тим часом лісом стрибало Зайченя. Побачило воно сумного їжачка й зупинилося. — Гліку, ходімо гратися в хованки! — гукнуло Зайченя. — Я не можу, — зітхнув їжачок. — Я тепер голий, мене всі бачать. — То й що? — засміялося Зайченя. — Зате я тебе зараз упізнаю! Ти найкращий друг у лісі! І воно стрибнуло до Гліка, обійняло його пухнастою лапкою. Аж тут із куща визирнула Білочка. — Ой, Гліку, а чого це ти такий гладенький? — защебетала вона. — Хочеш, я дам тобі свій пухнастий хвостик? Він теплий, мов ковдра! Глік засміявся крізь сльози. — Та як я буду з хвостиком білочки? Я ж їжачок! Увесь день лісові друзі не лишали Гліка самого. Вони гралися з ним, розповідали веселі історії й показували, де ростуть найсмачніші гриби. Навіть старенька Сова, яка вдень зазвичай спала, вилетіла з дупла й сіла поряд. — Не сумуй, їжачку, — мовила вона мудро. — Колючки — то лише одяг. А справжня сила — у серці. Он скільки друзів тебе люблять! Настала ніч. Глік заснув під великим дубом, мирно сопучи. Йому снилося, що він танцює з місячними зайчиками. А вранці Глік прокинувся й відчув щось дивне. Його спинка була ще колючіша, ніж раніше! Він підбіг до калюжки — і охнув від радості. Колючки повернулися! Та не просто колючки, а сріблясті, з крапельками роси на кінчиках. Вони сяяли в променях сонця, мов маленькі зірочки. — Вони повернулися! — закричав Глік на весь ліс. Друзі збіглися на його крик. Зайченя заплескало в долоні, Білочка застрибала з гілки на гілку, а Борсук усміхнувся у вуса. — От бачиш, — сказав Борсук. — Колючки не зникли назавжди. Вони просто полетіли до зірок, аби принести тобі трохи їхнього сяйва. Бо ти цього заслуговуєш. Глік почервонів від щастя. Він зрозумів: найбільший скарб — це не колючки, а друзі, які поруч. А колючки… колючки — то просто приємний бонус. Відтоді Глік щоранку перераховував свої сріблясті колючки, але вже не пишався ними, а дякував за них. А ще він завжди ділився з друзями яблучком або грибком, бо знав: тепло, яке ти віддаєш іншим, обов’язково повернеться до тебе.