Їжачок Тишка та Снігова Колискова

У глибокому-глибокому лісі, де дуби сягають неба, а стежечки в'ються, мов блакитні стрічки, жив собі їжачок на ім'я Тишка. Він був маленький, колючий, але мав найбільше й найлагідніше серце в усьому лісі. Кожного ранку Тишка прокидався, потягувався, і його першою думкою було: «Кому б це сьогодні допомогти?» Одного осіннього ранку Тишка вийшов на галявину і побачив, що білочка Стрибка сидить на гілці й гірко плаче. — Чому ти плачеш, Стрибко? — стурбовано спитав їжачок. — Я збирала горішки на зиму, та мішечок порвався, і всі вони покотилися в яр! Тепер мої дітки зостануться голодними, — схлипнула білочка. — Не журися! — вигукнув Тишка. — Я допоможу! І він покотився з гори, підкладаючи свою колючу спинку, щоб горішки вдарялися об неї та зупинялися. Цілий день Тишка збирав розсипані горішки. Він навіть не помітив, як одна колючка зламалася від старань. Але коли Стрибка побачила повний кошик горішків, її оченята засяяли від щастя. — Ти справжній друг, Тишко! — гукнула вона слідом. Задоволений, їжачок побрів далі. Раптом він почув, як хтось тяжко зітхає. То був старий кріт Максим. Він сидів біля своєї нірки й тримав у лапках маленький темний кристалик. — Що сталося, дідусю Максиме? — спитав Тишка. — Ох, Тишко. Я знайшов намистинку, але вона чорна й каламутна. Я хотів подарувати її онучці, та вона негарна. Знаєш, під землею темно, і я хотів подарувати їй часточку сонечка... — А давай я її вишкребу на своїй колючці! — запропонував їжачок. І він почав терти камінчик об свій колючий бік. Довго він тер, аж поки не стер усі темні цяточки. І коли він підняв камінчик до сонця, той раптом засяяв чистим, золотистим світлом, мов маленьке сонце! — Ой! — ахнув кріт. — Це ж справжній бурштин! Дякую тобі, Тишко! Тепер моя онучка матиме сонечко в темряві. Тишка почервонів від сорому та задоволення й покотився далі. Сонце хилилося до заходу, і перші сніжинки закружляли в повітрі. Повз Тишку пробігав заєць Хитрун, притискаючи вуха. — Тишко! — закричав він. — Яка біда! Я поспішав додому, та не помітив, як мої довгі вуха заплуталися в колючому кущі ожини. Я не можу виплутатися! Тишка підбіг до куща. Гілки ожини міцно тримали заячі вушка. Їжачок почав обережно, колючка за колючкою, розплутувати колючі стебла. Це було важко, але Тишка не здавався. Нарешті, остання гілочка відпустила зайця. — Ти врятував мене, друже! — зрадів Хитрун і, підстрибуючи, побіг додому. А над лісом уже спускався вечір. Сніг повалив густо, вкриваючи землю білим покривалом. Тишка відчув, що страшенно втомився. Він ледве доплентався до свого затишного гніздечка під старим пнем. Але коли він хотів укластися спати, то помітив, що його колючий кожушок зовсім не колеться. Він став м'яким і теплим, мов пух. — Що це? — здивувався Тишка. І раптом він почув ніжний, тихий голос, схожий на подих вітру: — Це лісова магія, Тишко. Щоразу, коли ти робиш добру справу, твоя колючка м'якшає, а серце стає більшим. Сьогодні ти віддав свої колючки для щастя інших, тож вони стали для тебе теплим укривалом. Тишка загорнувся в м'який колючий кожушок, який тепер зігрівав його, і щасливо заплющив оченята. Йому снилося, як він падає в м'які хмаринки, а навколо літають білочки, кролики й кроти, всміхаючись йому. А над усім лісом, у темному небі, тихо падав сніг, співаючи колискову для всіх добрих звірят. І відтоді їжачок Тишка зрозумів: справжнє тепло дарує не колючий кожух, а добрі вчинки. Адже коли віддаєш частинку себе іншим, твоє серце стає найбільшим скарбом у всьому лісі.