Жив собі в маленькому лісочку їжачок на ім’я Соняшник. Чому Соняшник? Бо в нього на спині, поміж колючок, ріс справжнісінький жовтий соняшник! Щоранку їжачок викочувався на галявину, ставав мордочкою до сонечка, і його квітка поверталася за світилом, наче жива. Усі звірі сміялися з нього добрим сміхом: «Ой, Соняшнику, ти в нас і голова крутиться!» Але їжачок не ображався — він знав, що його квітка дарує всім навколо крапельку сонця. Одного разу над лісом пролітала Хмаринка. Не проста, а страшенно бешкетна. Вона любила капостити: то затулить сонечко, то бризне дощиком на сусідського крота, коли той розвішує білизну, то вщипне вітерцем за ніс зайця. Звірі зітхали: «Ой, Хмаринко, ну чого ти така?» А Хмаринка тільки хихотіла: «Бо я хмарка-пустунка!» Побачила вона їжачка з соняшником на спині й вирішила пожартувати. Підпливла зовсім близько й закрила собою сонце. Соняшник на спині в їжачка зів’яв, поник, а їжачок затужив: «Ой-ой, без сонечка моя квітка засумує!» — Ха-ха-ха! — засміялася Хмаринка. — Тепер ти не Соняшник, а Їжачок-Пеньочок! Їжачок зітхнув, але не заплакав. Він знав, що сонечко рано чи пізно вигляне. Але Хмаринці стало нудно, і вона полетіла шукати нових пригод. Підлетіла до Білочки, яка збирала горішки, і бризнула на неї цілою хмарою води. — Ой, мої горішки! — закричала Білочка. — Вони ж намокнуть! Хмаринка реготала, аж тремтіла. Але їй усе було мало. Вона побачила Ведмедика, який саме ласував малиною, і — хлюп! — вилила на нього ціле відро дощу. — Бу-бу-бу! — заревів Ведмедик. — Моя малина стала малиновим супом! Звірі засмутилися, а Хмаринка зрозуміла, що ніхто не сміється разом із нею. Навіть їй самій стало сумно. «Чому мої жарти нікого не тішать?» — подумала вона й сіла на старий дуб, надувшись, як величезна сіра подушка. Тут до неї підкотився їжачок Соняшник. Його квітка все ще сумно поникла, але він усміхнувся до Хмаринки: — Хмаринко, а чому ти така сумна? Ти ж хотіла веселощів! — Я хотіла, щоб усі сміялися, — прошепотіла Хмаринка. — А тепер усі плачуть. — Бо веселощі мають бути добрими, — сказав їжачок. — Ось дивись. Він підкотився до Білочки, струсив із колючок кілька крапельок роси й промовив: — Білочко, а давай я допоможу тобі висушити горішки? Поклади їх на мою квітку, вона на сонечку їх прогріє! Білочка зраділа, поклала горішки на соняшник, і вони заблищали на сонці. Потім їжачок підійшов до Ведмедика: — Ведмедику, а давай я з твого малинового супу зварю варення? Треба тільки цукру трішки! Ведмедик зареготав: «Та ти в мене кухар!» І всі разом — Білочка, Ведмедик і їжачок — почали варити варення. А Хмаринка дивилася згори й раптом зрозуміла: вона теж хоче бути частиною цього свята! — А можна я? — несміливо запитала вона. — Звичайно! — крикнув їжачок. — Ти можеш стати над нами парасолькою, щоб сонечко не напекло нам голови! Хмаринка зраділа, розпласталася над галявиною, даючи легенький холодок. Усі звірі весело варили варення, співали пісень, а коли сонечко сіло, їжачок сказав: — Бачиш, Хмаринко? Справжня радість — це коли ти робиш інших щасливими. А жарти мають бути добрими, щоб нікому не було боляче. Хмаринка почервоніла (так-так, хмари теж можуть червоніти від сорому!) й пообіцяла більше ніколи не пустувати зі зла. А наступного ранку вона принесла їжачку найсвіжішу росу, щоб його соняшник pic.twitter.com... Ой, тобто pic.twitter.com тут не треба. Вона просто зросила квітку, і та засяяла яскравіше за сонце!
Справжня радість — не в тому, щоб сміятися з інших, а в тому, щоб сміятися разом з ними й дарувати їм тепло свого серця.