Їжачок та Чарівний Колокольчик

У самісінькому серці дрімучого лісу, де сонячні зайчики гралися в хованки з листям, а вітер шепотів казки старезним дубам, жив собі їжачок на ім’я Колючка. Був він славний хлопець: сірі голки завжди чисті, оченята — намистинки, а носик — пухкенький ґудзик. Та мав Колючка одну хибу, про яку знав увесь ліс. Він дуже не любив ділитися. — Це моя полуничка! — фиркав він, коли білочка Рудохвістка просила хоч ягідку. — Мій грибочок! — сопів він, коли зайченя Стрибайко несміливо зазирало в його кошик. — Моє яблучко! — кректав він, притискаючи до себе найкращий осінній плід. Звірята спершу ображались, а потім звикли. «Ну що з ним вдієш, — зітхали вони. — Колючка завжди такий». І перестали кликати їжачка на спільні вечірки, де всі разом пили чай з малиною та слухали казки старої Сови. Одного ранку Колючка прокинувся від дивного дзвону. Це не був дзвін струмка, не спів пташок. Ніби хтось грав на крихітних срібних дзвіночках. Їжачок виглянув із нірки — на старому пеньку сидів Колокольчик. Найгарніший, який він бачив у житті: білий, із блакитними прожилками, він тихенько погойдувався, хоча вітру зовсім не було. — Це мій Колокольчик! — радісно пискнув Колючка і, ні секунди не вагаючись, схопив квітку. Та щойно він доторкнувся до стеблинки, як Колокольчик заговорив тоненьким голосочком: — Ой, обережніше, їжачку! Я не проста квітка. Я — Чарівний Колокольчик. Якщо ти поділишся з кимось смаколиком, я задзвоню і виконаю одне твоє бажання. Але якщо пожалієш — дзвін стане сумним, а бажання не збудеться. Колючка аж рота роззявив. Бажання? Та він знав, чого хоче! Щоб його нірка стала найбільшою та найзатишнішою у всьому лісі, з м’яким мохом та запашними травами. Він прибіг додому та почав чекати. Аж ось повз пробігало зайченя Стрибайко, тримаючи в лапках хрустку морквинку. — Стрибайку, дай шматочок! — гукнув Колючка, але одразу згадав про квітку. «Ні, — подумав він. — Морквинка чужа. Це не рахується». — Агов, Стрибайку, а хочеш мого соку з ягід? — несміливо запропонував він. Зайченя здивувалось, але погодилось. Колючка налив соку у маленький листочок. Стрибайко напився, ввічливо подякував і пострибав далі. А Колокольчик на пеньку... мовчав. — А де ж дзвін? — розчаровано зітхнув їжачок. Наступного дня до нього прийшла білочка. Вона збирала горішки, але її кошик був порожній. — Колючко, може, позичиш мені кілька горішків? Я віддам, коли знайду нові. І тут у їжачка тьохнуло серце. Згадав він, як гарно з білочкою було гратися восени, як вона ділилася з ним сушеними грибами минулого року (він тоді взяв, але не подякував). Колючка почухав голівку. а потім відчинив комірчину і відсипав білочці повнісінький кошик. — Оце так! — зраділа Рудохвістка. — Дякую, Колючко! Ти справжній друг! І вона поцілувала його в колючий носик. І ось тут сталося диво! Колокольчик на пеньку захитався і задзвенів так ніжно і радісно, що пташки в небі зупинилися послухати. — Ти поділився бідою та радістю, — прошепотів голосок. — Загадуй бажання, їжачку! Колючка заплющив очі. Він уже хотів загадати величезну нірку... Але раптом згадав, як сьогодні ввечері всі звірята збираються біля старого дуба пити чай. Без нього. І йому стало так самотньо, що аж колючки защеміли. — Я хочу, — сказав він тихо, — щоб мій дім завжди був відчинений для друзів. Колокольчик засміявся срібним сміхом і розчинився в повітрі, лишивши по собі лише легенький аромат м’яти. Колючка не отримав ні величезної нори, ні золотих запасів. Але тієї ж миті його серце стало таким теплим, що він сам не зрозумів, як опинився біля старого дуба. — Можна до вас? — несміливо запитав він. Звірята здивувалися, але всі, як один, запросили його до кола. Сова налила йому чаю з малиною, зайченя поклало на тарілочку морквяний пиріг, а білочка поділилася родзин