Їжачок Тимко та Скринька Тепла

У великому лісі, де дуби сягали неба, а струмок дзюркотів найвеселішу пісню, жив собі їжачок на ім’я Тимко. Він був маленький, колючий, але мав найбільше м’яке серце в усьому лісі. Тимко дуже любив осінь, але одного ранку прокинувся й відчув, що стало зовсім холодно. Дерева позагорталися в золоті й багряні хустки, пташки полетіли у вирій, а вітер сердито смикав їжачка за колючки. Тимко зітхнув: «Ой-йой, як холодно! Скоро зима, а в моїй нірці навіть листячка теплого не вистачає. Як я зігріюся?» Він сумно подибав до старого дуба, під яким завжди шукав жолуді. Аж раптом побачив дивну річ: на моху лежала маленька дерев’яна скринька. Вона була така гарненька, з різьбленими яблучками та грибочками на віку. — Ой, хто ж це загубив? — здивувався Тимко й обережно відкрив її. Усередині було порожньо. Тільки блищав на дні золотий осінній листочок. Та щойно Тимко торкнувся його, листочок зашепотів: — Я — Скринька Тепла. Якщо покладеш у мене щось тепле, воно не охолоне. А якщо зробиш добру справу, то тепло примножиться. Тимко почухав колючку на лобі: — Добру справу?.. А що це таке? Він узяв скриньку під пахву й пішов далі. Коли він проходив повз старезну сосну, то почув, як хтось тихенько плаче. То була білочка Рудя. Вона сиділа на гілці й тремтіла. — Рудю, чого ти плачеш? — спитав Тимко. — Я загубила своє тепле гніздечко, яке так старанно мостила з пуху та сухої трави! Вітер його розніс по всьому лісу, — схлипнула білочка. Тимкові стало дуже шкода Рудю. Він згадав, що в його нірці лежить зайвий жмуток м’якого моху. Це був його запас на зиму! Але їжачок подумав: «Білочці холодніше, вона без хати залишилась». І віддав їй мох. — Тримай, Рудю, мости нове гніздечко! Білочка засяяла від радості. А Тимко раптом відчув, що його колючки стали трохи теплішими. Він глянув у скриньку — а там уже лежав не один, а два золоті листочки! Пішов Тимко далі. На галявині він побачив зайчика Стрибайчика, який тупав лапками по мерзлій землі. — Що сталося? — спитав їжачок. — Я хотів викопати собі морквинку, але земля така тверда, а мої лапки змерзли! — жалівся зайчик. Тимко мав при собі маленьку лопатку, якою копав корінці. Він міг би нею користуватися всю зиму. Але побачив, як зайчик тремтить, і простягнув йому лопатку: — На, Стрибайчику, копай! Тепліше буде, коли наїсися моркви. Зайчик зрадів і почав копати. А Тимко знову відчув тепло, що розливалося по його маленькому тільцю, мов гарячий чай із малиною. У скриньці вже лежало чотири золоті листочки! Далі Тимко зустрів старенького крота Панаса, який сидів біля своєї кучугури й важко зітхав. — Я захворів, — прохрипів кріт. — Не можу накопати собі їстівних корінців на вечерю. Тимко розумів, що сам він не збирає корінців, але знав, де ростуть найсмачніші гриби. Йому було дуже шкода свого теплого кухля з напоєм із шипшини, але ще більше шкода було крота. — Я принесу тобі грибів, Панасе! Лікуйся! Він побіг до знайомої галявини й назбирав цілий кошик маслюків. Кріт зворушено обійняв їжачка. А коли Тимко повернувся до скриньки, то аж ворухнув колючками від подиву: вона світилася золотим світлом, і в ній лежала ціла жменя теплих листочків! Нарешті вечоріло. Тимко повернувся до своєї нірки. Він відкрив скриньку, щоб покласти туди своє прохолодне листя, але замість цього зі скриньки полилося таке лагідне, тепле сяйво, що вся нірка наповнилася затишком. Тоді їжачок зрозумів чарівний секрет. — Ти не просто збираєш тепло, — прошепотів він. — Ти показуєш, що тепло народжується тоді, коли ділишся своїм з іншими! І в ту мить скринька перетворилася на пухнасту ковдру з м’якого осіннього хмаркового пуху. Тимко загорнувся в неї. Йому було так тепло й затишно, як ніколи. А над лісом зійшов місяць, і їжачок заснув із усмішкою, знаючи, що він зробив цей світ трохи теплішим.