Зіронька-Світлячок та Чарівний Ліхтарик

У одному затишному лісі, де дерева шепотілися з вітром, а струмок вигравав на сонці, жила собі маленька Зіронька. Вона була не звичайною зіркою з неба, а зіркою, що впала колись давно на землю і загубила свій небесний дім. Ліс прийняв її, і Зіронька оселилася на старому дубі, у дуплі, яке саме для неї видовбав добрий дятел. Зіронька була крихітна, з м'яким золотавим сяйвом, і дуже любила допомагати лісовим звірятам. Вночі, коли всі засинали, вона сідала на гілку і світила їм, щоб їм не було страшно у темряві. Вона освітлювала стежинку їжачку, який заблукав, допомагала зайчику знайти свою морквинку, а старенькій черепасі — панцир, який вона лишила під кущем. Але одного разу Зіронька помітила, що її сяйво стало тьмяніти. Вона більше не могла світити так яскраво, як раніше. Її промінчики слабшали, і ліс поринув у темряву. Звірята зажурилися. Їжачок сказав: — Зіронько, що з тобою сталось? — Я не знаю, — сумно відповіла Зіронька. — Може, я втомилася світити для інших. Може, моє сяйво закінчується. Вона сховалася у дупло і вже не виходила. Ліс без її світла став похмурим. Вночі звірята тулилися одне до одного і зітхали. Вони дуже сумували за своєю маленькою Зіронькою. Тоді мудрий Філін (Сова) скликав усіх на велику раду. — Друзі, — сказав він, — Зіронька завжди ділилася з нами своїм світлом. Тепер вона погасла, бо віддала нам усе, що мала. Ми повинні повернути їй хоч часточку тепла, яке вона нам дарувала. І звірята вирішили зробити для Зіроньки подарунок. Вони зібрали найгарніші речі, які могли знайти: зайчик приніс сріблясту росинку, їжачок — червону ягідку, білочка — шматочок березової кори, а бобер — гладенький камінець. Вони склали все це у горіхову шкаралупку і понесли до дуба. — Зіронько, вийди до нас! — покликали вони. Зіронька виглянула з дупла. Вона була зовсім бліда, майже прозора. — Це тобі, — сказали звірята. — Ми хочемо, щоб ти знала: ти не одна. Ми тебе любимо і пам'ятаємо про твоє світло. Зіронька глянула на подарунок, і в її очах блиснули сльози — теплі, золотаві сльози вдячності. І раптом сталося диво! Від кожної сльозинки, що падала на горіхову шкаралупку, вона наповнювалася світлом. Росинка заблищала, як діамант, ягідка загорілася рубіном, берізка — сріблом, а камінець — золотом. Зіронька відчула, як її серце наповнюється теплом. Вона вийшла з дупла, розправила свої промінчики — і засяяла яскравіше, ніж будь-коли! Її світло залило весь ліс, і навіть зірки на небі здивовано закліпали. — Це не моє світло, — сказала Зіронька. — Це ваше. Ви поділилися зі мною своєю любов'ю, і вона стала моєю силою. З того дня Зіронька більше ніколи не гасла. Вона зрозуміла, що справжнє світло не зникає, коли його віддаєш, — воно лише зростає, коли повертається до тебе у відповідь. А звірята щовечора приходили до дуба, щоб посидіти поряд із Зіронькою, і вона світила їм так лагідно, що сни у всіх були найсолодшими у світі. І якщо колись ви побачите вночі маленьку зірку, яка сяє над лісом, — знайте, це Зіронька-Світлячок досі дарує тепло тим, хто поруч.