Як їжачок Сміливець темряву переміг

У глибокому-глибокому лісі, де сосни сягають неба, а барвінок стелиться м’яким килимом, жив собі маленький їжачок на ім’я Сміливець. І хоч звали його так, він був найлякливішим звірятком у всьому лісі. Він боявся гучного грому, боявся хитрих лисиць, але найбільше на світі він боявся темряви. Щойно сонце ховалося за обрій, і на ліс опускалися сутінки, Сміливець забирався у свою затишну нірку під старим дубом, затуляв оченята лапками й тремтів. Йому здавалося, що в темряві хтось шепоче, хтось крадеться, а з-під кожного куща визирають страшні тіні. — Темрява — вона ж як величезний чорний ковдра, що хоче тебе проковтнути! — зітхав їжачок і щільніше горнувся до теплого боку своєї матусі. — Не бійся, синочку, — шепотіла мама-їжачиха. — Темрява — це просто час, коли ліс відпочиває. А ще в темряві запалюються зорі. Але Сміливець не вірив. Він жодного разу не бачив цих зірок, бо боявся навіть визирнути з нірки. І ось одного вечора, коли сине небо почало затягуватися фіолетовим серпанком, до їжачка прибіг, засапавшись, його найкращий друг — зайчик Пухнастик. — Сміливцю! Біда! — запищав зайчик. — Моя сестричка Стрибунка забігла в далеку хащу і не може знайти дорогу додому! А вже темніє! Я боюся йти туди сам! Сміливець визирнув з нірки й побачив, як вечірня тінь уже вкриває ліс. Серце його стиснулося від страху. — Я... я не можу, — прошепотів він. — Там же темно... — Але ж вона зовсім маленька! — благав Пухнастик, і в його очах блищали сльози. — Ти ж Сміливець! Ти ж маєш сміливість! Їжачок глянув на тремтячого друга, потім на темний ліс, і раптом зрозумів: якщо він не піде, то Стрибунка так і залишиться сама в цій страшній темряві. І тоді страх за подругу став сильнішим за страх темряви. — Ходімо! — рішуче сказав Сміливець і вийшов з нірки. Його голки від хвилювання стирчали в усі боки. Вони пішли в ліс. Навколо було темно-темно. Вітер шумів у кронах дерев, і Сміливцю здавалося, що це стогнуть велетенські чудовиська. Кожен кущ, кожен пень видавався йому страшним звіром. — Ой! — скрикнув він, коли почув шерхіт у траві. — Хто тут? Але то був лише старий кріт, який вийшов на нічну прогулянку. — Не бійтеся, — буркнув кріт. — Це я. — А чому у вас там, вгорі, такі чорні хащі? — запитав їжачок, показуючи лапкою на небо. Кріт підвів голову й засміявся: — Та це ж не хащі! Це небо, повне зірок! Сміливець підняв оченята вгору і... завмер. Він побачив, як над лісом розсипалася ціла купа срібних вогників. Вони мерехтіли, переливалися і, здавалося, підморгували йому. А між ними висів великий сяючий місяць, схожий на золоту монетку. — Які вони гарні! — прошепотів їжачок. — Виходить, темрява не така вже й страшна? І тут він зрозумів, що його страх потроху