Їжачок Сірко і чарівний промінчик

У густому-прегустому лісі, де дуби сягали аж до хмар, а стежечки вилися між папоротей, жив собі маленький їжачок на ім’я Сірко. Він був сіренький, колючий, з дуже гарненьким рожевим носиком, але мав одну біду — він дуже погано бачив. Сонечко для нього було просто світлою плямою, а метелик — барвистою цяточкою. Через це Сірко часто сумував. Він чув, як уночі весело стрекочуть цвіркуни, як шепоче листя, але не міг побачити, які вони гарні. Йому здавалося, що він найнезграбніший їжачок у світі. — Ой, дивіться, — стрекотіла з гілки сорока, — Сірко знову наштовхнувся на гриб! Він думає, що це камінець! Їжачок червонів від сорому, згортався в колючий клубочок і тихенько зітхав. Він боявся далеко відходити від своєї нірки, бо загубився б серед високих трав. Одного ранку, коли роса ще виблискувала на травинках, Сірко почув чийсь тоненький плач. Він обережно пішов на звук і наштовхнувся на тендітну квіточку, яка схилила головку. — Що з тобою? — стурбовано запитав їжачок. — Я — Барвінок, — схлипнула квіточка. — Учора вночі буря зламала мій стеблинець, і я не можу підвестися до сонечка. Без його тепла я зав’яну. Сірко розгубився. Він не міг побачити, де саме зламаний стеблинець, але відчув, як тремтить квіточка. — Не плач, — сказав він і міцно обійняв стеблинець своїми маленькими лапками. Він стояв так довго-довго, тримаючи квітку, щоб вона не впала. Повз пробігала білочка Рудя. — Сірко! Що ти робиш? — здивувалася вона. — Тримаю Барвінок, щоб він не впав, — відповів їжачок. Рудя подивилася на зламаний стеблинець, підбігла до старого дуба, знайшла шматочок липкої смоли й акуратно з’єднала ним стеблинку. Зайчик Стрибко приніс з річки чистої води в листочку, а бобер Микита — міцну хворостинку, щоб підперти квітку. Барвінок радісно розправив листочки, і всі побачили, який він гарний. Він подякував звірятам, але особливо низько вклонився Сіркові: — Ти врятував мене. Ти не бачив моєї біди очима, але відчув її серцем. Тієї ж миті з-за хмаринки виглянуло сонце. Його промінчик упав прямо на Сірка, і їжачок підвів мордочку. І раптом — о диво! — він побачив навколо себе яскравий, кольоровий світ. Він побачив зелену травичку, сине небо, жовтогарячий листочок на березі й усміхнені мордочки друзів. Виявляється, Сірко і раніше міг бачити, але його серце було закрите смутком. А коли він зробив добру справу, подумав про інших, а не про свою біду, — його серце розкрилося, і разом з ним розкрилися очі. З того дня Сірко більше ніколи не сумував. Він хоч і бачив трохи гірше за інших, зате помічав те, чого не бачили інші: як тремтить павучок, що загубив павутинку, як сумує стара верба, коли її гілочку зламає вітер. І всі в лісі знали: якщо потрібна допомога — іди до їжачка Сірка. А Барвінок щовесни розквітав під тим самим дубом, і його сині квіточки нагадували всім про те, що справжня доброта завжди бачить більше, ніж звичайні очі.