Як Їжачок зиму зігрів

В одному лісі, де смереки сягали хмар, а стежечки мерехтіли від роси, жив собі маленький Їжачок. Він був кумедний, із сірою колючою шубкою, блискучими очима-намистинками і завжди мокрим носиком, бо Їжачок щоранку обов’язково вмивався росою з листочка. Настала осінь. Листя з дерев посипалося, як золоті монетки, а вітер почав наспівувати сумні пісні. Їжачок знав: скоро прийде зима, і треба готувати затишну нірку, сухе листя та мох. Але найбільше Їжачок любив дивитися на сонце. Воно гріло його колючки, і від того ставало тепло-тепло навіть у найпрохолодніший день. — Сонечко, — шепотів Їжачок, — коли ти ховаєшся за хмари, мені сумно. Як би я хотів зберегти твоє тепло для зими! Сонечко почуло це і всміхнулося. Воно опустило до Їжачка один довгий промінчик, схожий на золоту ниточку. — Візьми мій промінчик, Їжачку, — мовило сонечко. — Сховай його в своїй нірці. Він зігріє тебе, коли настануть холоди. Їжачок зрадів, обережно взяв промінчик, згорнув його в клубочок і поніс додому. Але по дорозі він зустрів Білочку, яка сиділа на гілці й сумувала. — Чому ти така сумна, Білочко? — спитав Їжачок. — Я назбирала багато горішків, але мій дупло зовсім темне й холодне. Я боюся, що зимою мені буде сумно без сонечка. Їжачок замислився. Йому стало шкода Білочку. Він розгорнув свій клубочок і відірвав від промінчика маленький шматочок. — Тримай, Білочко! Це частинка сонячного тепла. Поклади його в дупло — і воно освітить твій дім. Білочка засяяла від радості й подарувала Їжачку жменю горішків. Пішов Їжачок далі. Через стежку повільно шкутильгав старий Борсук. Він накульгував, бо застудив лапу. — Що з тобою, Борсуче? — затурбувався Їжачок. — Ой, лапка болить. Іду до своєї нори, але так холодно, що аж кістки крутить. І Їжачок знову розгорнув промінчик. Він був такий теплий, що навіть від малесенької частки йшло лагідне світло. Їжачок відірвав ще шматочок і обгорнув ним лапку Борсука. Борсук одразу повеселішав. — Дякую, Їжачку! Ти маєш добре серце. І Борсук подарував Їжачку запашний шматочок меду в листочку. Їжачок ішов і радів, але помітив, що промінчик став меншим. Він уже не був таким яскравим, як спочатку. І тут Їжачок побачив пташку, яка сиділа на голій гілці й тремтіла. — Чому ти не полетіла у теплі краї з іншими птахами? — спитав він. — Моє крильце було поранене, — пискнула пташка. — Я не встигла. Тепер мені холодно й страшно. Їжачок глянув на промінчик, а потім на пташку. Він зітхнув і відірвав останній великий шматок. Він зігрів пташку, обережно обгорнув її крильце, і пташка заснула спокійним сном. А Їжачок залишився з маленькою золотою крихіткою, що ледь жевріла на його лапках. Він засмутився: «Що ж я тепер принесу додому? Цієї крихти не вистачить навіть на одну холодну ніч». Але коли Їжачок увійшов у свою нірку, сталося диво. Крихітка промінчика раптом спалахнула яскравим світлом! Вона розрослася, заповнила всю нірку теплом і засяяла, як маленьке сонечко. Бо, виявляється, сонячний промінчик мав таємницю: що більше тепла ти віддаєш іншим, то більше його стає в тебе. Уся родина Їжачка — мама, тато і двоє братиків — із подивом зазирнули в нірку. — Як у нас стало так тепло й затишно? — здивувалася мама. — Це сонечко поділилося зі мною, а я поділився з друзями, — усміхнувся Їжачок. — Тепер його тепло назавжди залишиться з нами. Тієї зими в лісі було дуже морозно. Вітер вив, сніг засипав усі стежки. Але в норах Їжачка, Білочки й Борсука завжди було тепло й затишно. А пташка видужала і навесні прилетіла до Їжачка з гарною піснею. А сонечко дивилося з неба і раділо: воно знало, що його промінчик живе тепер у маленьких добрих серцях.