Сонячний Зайчик і Сіра Хмаринка

У одному великому-превеликому лісі, де дерева сягали аж до неба, а травинки шепотіли одна одній казки, жив Сонячний Зайчик. Він був не простий зайчик, а створений із сонячного промінчика, тому щоранку прокидався і стрибав по галявині, розсипаючи довкола золоті іскри. Від його усмішки розквітали квіти, від його стрибків прокидалися жуки й метелики, а пташки починали співати веселі пісні. Усі звірі в лісі любили Сонячного Зайчика. Він дарував їм тепло навіть у найхолодніші дні. Але одного разу сталася дивна річ. Над лісом з’явилася маленька Сіра Хмаринка. Вона була така сіра й сумна, що навіть вітер не грався з нею. Хмаринка тихенько плакала дрібним дощем, і від її сліз квіти схиляли голівки, а струмок ставав каламутним. — Чому ти плачеш? — запитав Сонячний Зайчик, підстрибнувши до неба. — Я не вмію бути гарною, — зітхнула Хмаринка. — Я сіра й нецікава. Усі хмаринки білі чи рожеві, а я — як попіл. Мене ніхто не любить. Сонячний Зайчик замислився. Він знав, що кожен у лісі має своє призначення. І раптом йому спала на думку чудова ідея. — А хочеш, я зігрію тебе своїм промінчиком? — запропонував він. — Може, тоді ти станеш веселішою. Хмаринка несміливо кивнула. Зайчик підстрибнув якомога вище і торкнувся її краю своїм золотим вушком. І сталося диво! Сірий край хмаринки почав світлішати, ставати ніжно-рожевим, мов пелюстка шипшини. Хмаринка здивовано глянула на себе. — Ой! Я стала рожевою! — вигукнула вона. — Це тому, що я подарував тобі часточку свого тепла, — усміхнувся Зайчик. — Але це ще не все. Він покликав своїх друзів. Прилетіли метелики, приповзли бджілки, навіть старий борсук виліз із нори подивитися на диво. Усі вони почали дарувати Хмаринці свої найкращі барви: метелики — фіолетову й синю, бджілки — жовту, а борсук приніс жменю зеленого листя. І Хмаринка засяяла всіма кольорами веселки! Вона більше не була сірою — вона стала найкрасивішою хмаринкою в усьому небі. — Дякую вам! — радісно закричала вона. — Тепер я знаю, що навіть така сіра, як я, можу стати кольоровою, якщо поруч є друзі. І з того дня Хмаринка не плакала слізьми, а поливала ліс теплим, лагідним дощем, після якого росли найсмачніші ягоди. А Сонячний Зайчик щоранку виходив на галявину, дивився на небо й бачив, як його подружка грається з вітром, переливаючись барвами. Ліс став ще щасливішим, бо всі зрозуміли: справжня краса — не в тому, який ти зовні, а в тому, скільки добра ти можеш подарувати іншим. І якщо хтось почувається самотнім чи сумним, варто лише простягнути йому руку — і світ засяє новими кольорами. А Сіра Хмаринка, яка тепер була Веселковою, іноді зупинялася над лісом, щоб подивитися, як Сонячний Зайчик стрибає по траві. І вони завжди вітали одне одного, бо знали: дружба — це найбільше диво.