Зайчик і Зіронька

У глибокому лісі, де смереки сягали неба, а річечка дзюркотіла між камінців, жив собі маленький зайчик на ім'я Білохвостик. Він був допитливий і добрий, але трохи лякливий. Удень він стрибав по галявині, гриз соковиту конюшину і дружив із білочками та їжачками. А от уночі, коли на небі з’являлися зорі, він ховався в теплу нірку і визирав лише одним оком крізь листя папороті. Одного разу, коли місяць світив особливо ясно, Білохвостик почув дивний звук — ніби хтось тихенько плакав. Він нашорошив вуха і визирнув із нірки. На моху, під старою березою, сиділа маленька золотава зірочка. Вона тремтіла і блимала то яскравіше, то тьмяніше. — Ой! — здивувався зайчик. — Ти чому тут? Хіба твоє місце не на небі? Зірочка підняла до нього свої промінчики-вічка і сумно відповіла: — Я впала, коли намагалася розгледіти, як ти граєшся на галявині. Я так хотіла з тобою подружитися, що задивилася і зірвалася з неба. Тепер я не можу повернутися сама. Білохвостикові стало шкода зіроньку. Він підійшов ближче і обережно доторкнувся до неї лапкою. Вона була тепла і м’яка, мов пух кульбабки. — Я допоможу тобі, — сказав зайчик. — Але як? Я ж не вмію літати. Зіронька всміхнулася: — Щоб повернутися додому, мені потрібно, щоб хтось добрий сім разів загадав бажання, дивлячись на мене. Тоді мої промінці зміцніють, і я полечу назад. Зайчик замислився. Він ніколи не загадував бажань. Але заради нової подруги був готовий спробувати. Він підняв зіроньку, поклав її на м’який листочок і промовив: — Перше бажання: хай у моєї мами завжди буде смачний обід. Зіронька яскраво блимнула. — Друге: хай їжачок Тимко видужає від нежитю. Зіронька засяяла сильніше. — Третє: хай білочка Орися знайде свої горішки, які заховала і забула де. Четверте, п’яте, шосте — зайчик згадував усіх своїх друзів. Він бажав, щоб пташенята не боялися висоти, щоб стара черепаха не сумувала, щоб у лісі завжди було тепло й затишно. А сьоме бажання він прошепотів дуже тихо: — А ще я хочу, щоб зіронька повернулася додому і була щаслива. Щойно він це сказав, як зіронька засяяла так яскраво, що весь ліс посвітлішав, наче вдень. Вона піднялася вгору, зробила коло над галявиною і ніжно торкнулася зайчикового вушка своїм промінчиком. — Дякую тобі, Білохвостику! — дзвінко промовила вона. — Тепер я знаю, що справжнє світло — не в небі, а в доброму серці. Коли тобі буде сумно, поглянь угору — я завжди світитиму для тебе. І вона злетіла високо-високо, зайнявши своє місце серед інших зірок. Але тепер вона світила особливо яскраво — найяскравіша зірка в усьому небі. Відтоді Білохвостик більше не боявся ночі. Кожного вечора він виходив на галявину, дивився на свою зіроньку і радів. А ще він зрозумів, що найкращі бажання — це ті, які ми загадуємо не для себе, а для інших. Іноді, коли в лісі хтось сумував, зайчик казав: — Загадай бажання, дивлячись на ту зіроньку. Вона обов’язково допоможе. І справді — допомагало. Бо кожне добре бажання, висловлене вголос, стає трошки ближчим до здійснення. А зіронька щоночі пильно стерегла свого лісового друга і тихенько підморгувала йому з неба.