Їжачок Сірко і Чарівна Зірка

У глибокому-глибокому лісі, де дерева сягають своїми верхівками аж до самих хмар, жив собі маленький їжачок на ім’я Сірко. Він був зовсім звичайним їжачком: з колючками, з блискучим чорним носиком і з очима, схожими на дві краплинки весняної води. Жив він у затишній нірці під старим дубом, разом зі своєю мамою. Сірко дуже любив літо. Любив бігати по м’якому моху, ловити сонячних зайчиків і слухати, як дятел вистукує свою веселу пісню. Але найбільше на світі він любив дивитися на зорі. Кожного вечора він виповзав на пагорб, сідав на теплу ще траву й дивився в небо. Зорі мерехтіли, як маленькі ліхтарики, і Сіркові здавалося, що вони розмовляють між собою. — Матусю, — спитав він якось увечері, — а чому зорі такі далекі? Чому вони не спускаються до нас, щоб погратися? Мама-їжачиха лагідно посміхнулася й обійняла його колючим боком. — Вони не далекі, Сірку, — відповіла вона. — Вони просто чекають, коли хтось дуже захоче з ними потоваришувати. Сірко замислився. Він так хотів мати друга-зірочку! І ось, однієї ночі, коли місяць сховався за хмаринку, а ліс занурився в тишу, сталося диво. З неба, повільно кружляючи, впала маленька срібляста зірочка. Вона впала просто перед Сірковим носиком, тихо дзенькнувши, немов кришталева намистинка. Зірочка була тепла, як мамині лапки, і сяяла м’яким рожевим світлом. Вона тремтіла, наче їй було страшно. — Не бійся, — прошепотів Сірко. — Я тебе не скривджу. — Я впала так далеко від дому, — сумно сказала зірочка. — Я не знаю, як повернутися. Сірко відчув, як його серце наповнюється ніжністю. Він обережно взяв зірочку в лапки й поніс до своєї нірки. Вона була легенька, мов пір’їнка, але така тепла, що в нірці одразу стало світло й затишно. Уранці Сірко прокинувся й побачив, що зірочка лежить поряд і вже не сумує. Вона тепер сяяла золотим світлом, немов сонечко, що сховалося в лісовій гущавині. — Як тебе звуть? — спитав їжачок. — У мене немає імені, — відповіла зірочка. — Вдома мене просто кликали «маленька». — Тоді я назву тебе Іскорка! — зрадів Сірко. І з того дня в них почалася справжня дружба. Вони разом гуляли лісом: Сірко показував Іскорці, де ростуть найсмачніші гриби, а вона своїм світлом освітлювала йому стежинку в темряві. Лісові звірі дивувалися: «Ой, хто це з тобою, Сірку?» А він гордо відповідав: «Це моя найкраща подруга!» Та одного разу вночі, коли Сірко прокинувся, він побачив, що Іскорка сидить на порозі й сумує. Вона дивилася вгору, на небо, де серед зірок зяяла порожнеча. — Що сталося, Іскорко? — стурбовано спитав їжачок. — Я сумую за домом, — тихо зізналася вона. — Я так люблю тебе, Сірку, але мені дуже бракує моїх сестричок-зірочок. Ми так весело танцювали в небі! Сірко замислився. Йому було дуже сумно від думки, що Іскорка піде. Але він зрозумів: справжня дружба — це коли бажаєш другові щастя, навіть якщо це означає розлуку. — Якщо тобі треба додому, — сказав він, — я допоможу. Ми разом знайдемо спосіб. Вони порадилися з мудрим старим Бобром, який знав усе на світі. Бобер довго чухав потилицю, а потім сказав: — Щоб зірочка повернулася в небо, їй треба, щоб хтось, хто її дуже любить, загадав найзаповітніше бажання, коли вона сяятиме найяскравіше. Сірко знав, яке в нього бажання. Він хотів, щоб Іскорка була щаслива. Тієї ж ночі він виніс Іскорку на галявину, взяв її в лапки, підняв високо над головою й прошепотів: — Я бажаю, щоб моя подруга завжди сяяла й ніколи не сумувала! Іскорка спалахнула так яскраво, що весь ліс на мить став золотим. Вона ніжно торкнулася носика Сірка, прошепотіла: «Дякую тобі, мій найдорожчий друже!» — і злетіла вгору, немов сріблястий метелик. Вона піднімалася все вище й вище, поки не зайняла своє місце серед інших зірок. Але тепер вона сяяла не просто срібним світлом