Як їжачок Хвостинка подружився з ніччю**

** У глибокому лісі, під великим дубом, жив маленький їжачок на ім’я Хвостинка. Він був дуже милий, колючий зверху, але м’який і теплий знизу. Вдень він любив бігати галявиною, ловити сонячних зайчиків і слухати, як співають пташки. Але щойно сонце починало ховатися за обрій, Хвостинка ставав сумним. — Мамо, а чому ніч така темна і страшна? — питав він, забиваючись у куток своєї затишної нірки. — А раптом там, у темряві, хтось живе? Великий і зубатий? — Там живе ніч, — лагідно відповідала мама-їжачиха. — Вона не страшна, просто ти її ще не знаєш. Але Хвостинка не вірив. Йому здавалося, що в темряві шарудять чудовиська, а тіні під кущами — то пащі драконів. Інші звірята вже давно спали, а він лежав із заплющеними очима, прислухаючись до кожного звуку. Одного разу ввечері, коли місяць тільки-но виплив на небо, Хвостинка вирішив: "Годі боятися! Піду і подивлюся, що там, у ночі". Він тихенько випірнув з нірки й пішов стежкою, яка вела до старого ставка. Дорогою він тремтів, аж листя шаруділо. Раптом з темряви почулося м’яке ухкання. Хвостинка підстрибнув від страху й заховався під лопух. — Не бійся, малий, — почув він добрий голос. З гілки злетіла велика сова з очима, мов золоті ліхтарики. — Я — пані Сова. Я бачу в темряві все, як удень. Ходімо, я покажу тобі, яка вона гарна. Хвостинка несміливо вийшов. Сова простягнула крило, і їжачок учепився за пір’ячко. Вони злетіли над лісом, і весь світ розкинувся внизу, сріблястий від місячного сяйва. — Дивись! — мовила Сова. Хвостинка глянув униз і ахнув. Ставок сяяв, мов дзеркало, в якому купалися зорі. Світлячки танцювали над травою, як живі зелені зірочки. А квіти — квіти закривали свої пелюстки і спали, але від них пахло так солодко, що аж дух перехоплювало. — А тепер послухай, — сказала Сова. Їжачок прислухався. Замість страшного шарудіння він почув тиху музику: десь цвірчав цвіркун, далеко кумкали жаби, а листя шепотіло між собою, ніби розповідало казки. — Вони не лякають одне одного, — здивувався Хвостинка. — Вони розмовляють! — Авжеж, — засміялася Сова. — Уночі ліс не замовкає, він просто говорить іншою мовою. Мовою снів і таємниць. Вони летіли над лісом, і Сова показувала їжачку всякі дива. Ось кротяча сім’я вийшла провітритися. Ось лисиця тихенько крадеться, але не для того, щоб когось з’їсти, а щоб помилуватися, як роса вкриває травичку. А он там, біля річки, бобри будують нову хатку — вони працюють уночі, бо вдень їм спекотно. — Зрозумів, — прошепотів Хвостинка, — ніч — це не темрява, це просто час, коли усі гарні речі видно з іншого боку. Вони повернулися до старого дуба. Сова обережно поставила їжачка на м’який мох біля його нірки. — Запам’ятай, Хвостинко, — сказала вона наостанок, — коли тобі буде страшно, підведи голову догори. Небо завжди поруч. І воно завжди з тобою. Їжачок кивнув і заліз у свою теплу постіль. Але тепер він не заплющив очей із жахом. Він визирнув у маленьке віконце і побачив, як місяць усміхається йому. А зірки підморгують. — Добраніч, Ніч, — сказав він тихо. — Мені тепер з тобою затишно. І вперше за довгий час Хвостинка заснув не зі страхом, а з радістю. Йому снилося, як він летить над сріблястим ставком, а поруч — пані Сова та мільйон теплих зірок. Відтоді їжачок більше ніколи не боявся темряви. Бо знав: ніч — це не ворог, ніч — це друг, який просто чекає, поки ти скажеш йому: "Привіт!" ** **