Їжачок Пих і зоряний дощ

У глибокому-глибокому лісі, де навіть вітер розмовляв пошепки, жив собі їжачок на ім’я Пих. Він був маленький, колючий, але мав надзвичайно добре серце. Пих жив у затишній нірці під великим дубом, а кожного вечора виходив на галявину, щоб поглянути на зорі. — Які ж вони гарні! — зітхав їжачок. — От би мені хоч одну зірочку додому. — Не мрій, Пиху, — шурхотіла стара Липа. — Зорі живуть на небі, а ти — на землі. Так заведено. Але Пих не переставав мріяти. Він приносив додому блискучі камінці, росинки, а іноді навіть світлячків, щоб хоч трошки нагадати собі зоряне світло. Та все було не те. Одного разу сталася дивна подія. У лісі з’явився Старий Крот, який жив під землею і майже ніколи не виходив на поверхню. Він був зовсім сліпий, тому завжди ходив обережно, намацуючи дорогу лапками. — Ой! — раптом скрикнув він. — Якийсь великий камінь! Це був не камінь. Це був їжачок Пих, який саме дрімав під кущем. — Перепрошую! — вигукнув Пих. — Я не камінь, я їжачок. А ви хто? — Я Крот, — зніяковіло відповів старий. — Я шукаю шлях додому, але без очей мені дуже важко. Я чую, як пахне м’ята, як співають пташки, але не бачу, куди йти. Пихові стало шкода Крота. Він узяв його за лапку і сказав: — Ходімо, я проведу вас до нори. Вони йшли довго. Пих розповідав Кротові про все, що бачить: про багряне листя, про сине небо, про метеликів, що танцюють над квітами. — Це так гарно! — зітхав Крот. — Якби ж я міг хоч на мить побачити цю красу! Раптом небо над ними засяяло. Зірки почали падати дощем — сріблястим, мерехтливим, чарівним. Це був справжній зоряний дощ! Пих і Крот зупинилися, зачаровані. — Що це? — запитав Крот, відчуваючи, як по ньому ковзає щось тепле. — Це зорі! — прошепотів Пих. — Вони падають просто на нас! І тут сталося диво. Одна маленька зірочка впала просто на колючки їжачка. Вона була така тепла, така світла, що Пих відчув — вона його. Він обережно зняв її і поклав на долоню. — Ось вона, моя мрія! — зрадів Пих. — Але... — він глянув на Крота, який стояв поруч, сумний. — Як же ти, друже? Ти не бачиш цього дива. Крот зітхнув: — Я відчуваю тепло. Це вже багато. Пих замислився. Він довго дивився на зірочку, а потім сказав: — Знаєш, Кроте, зірки створені, щоб світити всім. Давай я покладу її на найвище дерево, щоб вона освітлювала наш ліс. Тоді ти завжди зможеш відчути її світло, навіть якщо не бачиш. Він піднявся на дуб, обережно розкрив гілочки і прикріпив зірочку на самісіньку верхівку. Вона засяяла так яскраво, що весь ліс став видно, мов удень. Крот підвів голову і всміхнувся: — Я бачу! Я відчуваю її світло всім своїм серцем! І справді, відтоді Крот ніколи не заблукав. Він завжди йшов туди, де сяє зірочка, і знаходив дорогу додому. А Пих? Він щоранку виходив на галявину, дивився на свою зірочку і розумів: справжнє щастя — не тримати мрію при собі, а ділитися нею з іншими. Тієї ночі Пих заснув щасливий. І хоча він не мав зірочки вдома, він знав, що вона світить для нього, для Крота, для всього лісу. Бо добро, зроблене для інших, завжди повертається теплом.