Їжачок і чарівний горішок

У глибокому лісі, де дерева влітку шепотіли зеленими листочками, а восени стелили під ноги золоті килимки, жив собі маленький їжачок на ім’я Крутько. Він був добрий і допитливий, але дуже скромний. Кожного ранку Крутько виходив на стежинку, щоб привітатися із сонечком і зібрати стиглі яблука для своєї бабусі. Одного дня, коли їжачок прогулювався біля старого дуба, він помітив під жовтим листком щось блискуче. Це був горішок. Та не простий, а золотий! Він світився так яскраво, ніби в середині нього заховався маленький сонячний зайчик. Крутько обережно взяв горішок у лапки, і раптом почув тоненький голосок: — Дякую, що знайшов мене! Я — Чарівний Горішок. Виконаю будь-яке твоє бажання. Хочеш стати найшвидшим їжачком у лісі? Чи, може, мати повнісіньку комору смаколиків? Їжачок аж очі заплющив від здивування. Він завжди мріяв мати гарну теплу хатинку під корінням старого бука, бо його старенька хатинка пропускала дощ. А ще він хотів нову торбинку для яблук, бо його торбинка вже зовсім дірява. — Я хочу... — почав було Крутько, але в цей момент почув, як десь поруч хтось голосно зітхає. Він визирнув із-за куща і побачив білочку Риску. Вона сиділа на гілці й сумувала, бо вітер уночі розкидав її запаси горішків, а зима вже стукала в двері. — Риско, чому ти плачеш? — спитав Крутько. — Я збирала горішки ціле літо, але вчора буря розкидала їх по всьому лісу, — схлипнула білочка. — Тепер мені нічого буде їсти взимку. Їжачок глянув на золотий горішок у своїх лапках. Серце йому стиснулося. Він розумів, що Риска потребує допомоги більше, ніж він — нової торбинки. — Чарівний Горішку, — тихо промовив Крутько, — зроби так, щоб у Риски знову було повно горішків. І ось диво! Навколо білочки закрутився золотий вихор, і коли він стих, під деревом лежала величезна купа горішків — більше, ніж Риска назбирала за все літо! — Ой, дякую! — застрибала від радості білочка. — Як ти це зробив? Але Крутько лише посміхнувся й побіг далі. Він ішов стежиною й розмірковував про те, як приємно бачити чужу радість. Раптом він почув жалібне гарчання. Це старий борсук Бубон сидів біля своєї нори й тримав лапку. — Що сталося? — спитав Крутько. — Я спіткнувся об корінь і тепер не можу наступити на лапку, — зітхнув борсук. — А мені ще треба наносити листя для теплої постелі. Їжачок глянув на золотий горішок. Він знову подумав про свою хатинку, але потім подивився на засмученого борсука. — Чарівний Горішку, — сказав Крутько, — зроби так, щоб лапка Бубонові загоїлася. Горішок засяяв ще яскравіше, і борсук відчув, як біль зникає. Він обережно наступив на лапку — а вона вже не боліла! — Оце так чудо! — зрадів Бубон. — Дякую тобі, друже! Крутько попрямував далі. Тепер він не спішив загадувати бажання для себе. Він зустрів стареньку миску, яка не мала де жити, і подарував їй теплу нору. Він зустрів зайчика, який боявся темряви, і подарував йому маленький світлячок, що завжди світив. Щоразу Крутько міг попросити щось для себе, але щоразу обирав допомогти іншим. Нарешті, коли сонечко почало ховатися за обрій, Крутько зупинився біля свого дому. Втомлений, але щасливий, він тримав у лапках тьмяний уже горішок. — Тепер я знаю, кого хочу зробити щасливим, — усміхнувся їжачок. — Хочу, щоб усі звірі в нашому лісі жили в теплі й достатку. Горішок засяяв незвичайним сяйвом, і раптом поруч із Крутьком виросла нова хатинка — тепла, затишна, з великими вікнами. А біля неї лежала торбинка, повна яблук. Виявилося, що коли серце щиро бажає добра іншим, воно завжди отримує трохи тепла й для себе. Тієї ночі їжачок Крутько спав у новій хатинці, а під подушкою лежав золотий горішок. Він уже не світився, але Крутько знав: справжні чари — не в горішку, а в доброму серці.