Їжачок Колючка і тепле сердечко

У самісінькому серці старого лісу, де смереки сягали аж до хмар, а стежечки вилися між горіховими кущами, жив їжачок на ім’я Колючка. Він був гарненький, з округлим носиком і блискучими очима-намистинками. Але був у нього один недолік: Колючка дуже любив своє тепло і зовсім не хотів ним ділитися. Восени, коли листя жовтіло й падало додолу, всі звірі готувалися до зими. Зайчик Стрибун назбирав цілу купу сухої трави для своєї нірки. Білочка Руда наносила в дупло м’якого моху. А їжачок Колючка тихенько стягував найсухіше листя собі в кубельце під старою ялиною. — Колючко, — просила синичка Цвірінька, — позич мені трішечки листя, моє гніздечко зовсім проміжне. — Не позичу! — фиркав їжачок. — Сама збирай. Це моє листя, я його знайшов першим. — А можна я погріюся біля твого кубельця? — нявкало кошеня Мурчик, яке заблукало в лісі. — Ні-ні-ні! — фиркав Колючка і ще глибше заривався в листя. — Тут і мені мало місця. Так минали дні. Їжачок сидів у своєму теплому кубельці, а довкола всі звірята мерзли, тулилися одне до одного і зігрівалися тільки теплими словами. Одного ранку вдарив перший мороз. Іній сріблом укрив травинки, а з неба посипалися перші сніжинки. Колючка визирнув зі свого кубельця і аж зрадів: — Ой, який сніжок! Тепер ніхто не зазіхатиме на моє листя! Але раптом подув холодний вітер. Він засвистів між деревами, закружляв сніжинки — і зірвав із ялини цілу жменю листя, яким було вкрите кубельце Колючки. Листя розлетілося по всьому лісу, наче золоті пір’їнки. — Ой-ой-ой! Моє тепло! Моє листя! — закричав їжачок і побіг збирати своє багатство. Та вітер не вщухав. Він гнав листя далі й далі, аж до самого струмка, який уже примерз. Колючка біг за листочками, перестрибуючи через купини, поки не забіг у зовсім незнайому частину лісу. А там — заметіль! Сніг засипав усі стежки, і їжачок зрозумів, що заблукав. — Ой-ой! — заплакав він. — Де мій дім? Де моє тепле кубельце? Сніг ставав усе глибший. Колючка зіщулився в клубочок, але його голки не рятували від холоду. Він тремтів самотній під кущем, і сльозинки замерзали на його носику. І тут почувся знайомий голос: — Цвірінь-цвірінь! Дивіться, це ж Колючка! То була синичка Цвірінька. Вона летіла над заметіллю і побачила бідолашного їжачка. — Допоможіть! Колючка замерзає! — зацвірінькала вона на весь ліс. І звірі збіглися звідусіль. Зайчик Стрибун приніс теплу трав’яну підстилку. Білочка Руда дала пухнастий мох. Навіть кошеня Мурчик, яке Колючка колись прогнав, притягло стару вовняну рукавичку. — Тримайся, Колючко! — сказав Стрибун. — Ми тебе не залишимо. Вони зробили для їжачка тепле гніздечко просто серед снігу. Синичка сіла йому на голівку і гріла своїм пір’ячком. Зайчик притулився з одного боку, кошеня — з другого. І Колючці стало так тепло, як ніколи не було навіть у найсухішому листі. — Пробачте мені, — прошепотів їжачок. — Я був жадібним. Я думав, що тепло — це листя. Але справжнє тепло — це ви. Це дружба. Звірі засміялися і обійняли його ще міцніше. — Еге ж, — муркнуло кошеня. — Тепло, яким ділишся, ніколи не закінчується. Воно навіть побільшується. Тієї ночі Колючка спав у своєму новому гніздечку, а навколо нього спали всі звірі — укупі, гріючи одне одного. А вранці визирнуло сонечко, розтопило сніг на стежках, і всі разом знайшли дорогу додому. Із того дня їжачок Колючка став найщедрішим їжачком у лісі. Він збирав листя для всіх, ділився теплом і ніколи не сварився. А коли наставала зима, усі звірі збиралися біля його кубельця, пили гарячий чай із шипшини і слухали казки. Бо справжнє тепло зростає тоді, коли ним ділишся з іншими.