Сонячний зайчик снігового лісу

У зимовому лісі настала така холодна зима, що навіть дуби рипіли від морозу. Сонце сховалося за пухнасті хмари й не визирало вже три тижні. Білочка Хвостинка куталася в старе лисеняче хутро, вовчик Сірко тупотів лапами, щоб зігрітися, а їжачок Колючка натягнув на себе аж три кленові листочки. Та все одно всі тремтіли. — Ой-ой-ой! — бідкався Зайчик Пушок, тручи лапки. — Невже весна ніколи не прийде? І раптом сталося диво. Сонце за хмарами моргнуло — і з його промінчика зірвалася маленька золота іскорка. Вона покотилася вниз, крізь хмари, крізь сніг, і впала просто перед Пушком на м'яку кучугуру. Зайчик протер очі: на снігу лежало сяйливе сонячне зайченя, тепле й м'яке, наче пух. — Тьху-тьху! — стрепенулося воно. — Куди це я впало? Я зовсім загубилося! Пушок зрадів: — Не бійся, я тобі допоможу! Але як тебе звати? — Сонечко Осяйне, — відповіло сонячне зайченя. — Я мешкаю на небі. А тепер не знаю, як повернутися додому. Зайчик обережно взяв його на лапки. Воно було таке тепле, що Пушкові стало затишно, мов улітку біля грубки. — Ходімо до лісу, — сказав Пушок. — Там мої друзі. Разом щось придумаємо. Прибігли вони на лісову галявину, де зібралися звірі. Сірко тремтів, Хвостинка ховала носик у хвіст, Колючка навіть голочки зігнув від холоду. А коли побачили сонячного зайчика — всі ахнули. — Ой, яке тепле! — вигукнула білочка. — Грійтеся, — промовило сонячне зайченя і засяяло яскравіше. Від нього пішло тепло, м'яке й лагідне, наче мамина долоня. Звірі посунули ближче. Вовчик перестав тупотіти, білочка опустила хвостика, а їжачок навіть заснув від утіхи. Та раптом